ПЕТЕР ЗЕЄВАЛЬД: РАЦІНҐЕР – ЦЕ СУЧАСНИЙ АВГУСТИН (ЧАСТИНА 2)




У другій частині інтерв'ю для польської інформаційної агенції KAI Петер Зеєвальд розповідає про епізоди біографії Бенедикта XVI, пов'язані з його служінням на посаді префекта Конгрегації віровчення та єпископа Рима.

Продовження. Частина друга. (частина перша)


- Після періоду викладання Йозеф Рацінґер був призначений архієпископом Мюнхена і Фрайзінга, а ще згодом – префектом Конгрегації віровчення. Відтоді його, одного з найближчих, якщо не найближчого соратника Йоана Павла II, і почали називати «броньованим кардиналом» і часто критикувати.


Перш за все варто пам'ятати, що сама Конгрегація віровчення, спадкоємиця Конгрегації римської та вселенської інквізиції, ніколи не тішилася симпатією. Це, мабуть, найважча для керування служба Святого Престолу. Уже сама характеристика префекта як «охоронця віри» не занадто приємна. Бо хто ж любить охоронців? Вони завжди мають бути обачні, не можуть сумніватися, мусять захищати й відстоювати – у нашому випадку, Євангеліє та Традицію, яка походить із нього і яка після 2000 років існування не може і не має бути підірвана або сфальсифікована. Знаємо, що Католицька Церква завжди зазнавала нападів, іноді з боку надпотужних сил, і саме звідси походить велика проблема, яка стоїть перед кожним префектом Конгрегації віровчення – бути свого роду «папським поліцейським». Кардинал Рацінґер ніколи не хотів цієї посади, але Йоан Павло II був непохитний, «заарканив» його і змусив її зайняти. Він тричі просив – і втретє нарешті отримав згоду. Без сумніву, для Йозефа Рацінґера це було велике кар'єрне зростання, але він також знав, як важка робота на нього чекає. Вступивши на посаду, він перебудував, відновив і впровадив у Конгрегації новий дух, далекий від духу «святої інквізиції». Знав, що його завдання полягає в тому, аби захищати католицьку віру і традицію, а також був досконало обізнаний із проблемами сучасності, які вимагали нового стилю й мови. Тому такий важливий для нього був діалог із єпископами та богословами, на який раніше годі було сподіватися.

 

- У ті часи одною з найбільших проблем була так звана теологія визволення...


Саме тоді на нього і почепили ярлик жорсткого, суворого, неприступного кардинала й охрестили його «броньованим». За цим терміном, вигаданим британською пресою, вочевидь, стояв старий антинімецький стереотип, який охоче взяли на озброєння світові ЗМІ. Суперечка з теологією визволення відбилася гучним медійним відлунням. Перш за все тому, що слово «визволення» має дуже позитивний відтінок, звучить сучасно і прогресивно. Рацінґер від самого початку висловлювався про теологію визволення, не критикуючи основоположних принципів, але потужно заперечуючи спроби її політизації, оскільки за такої інтерпретації, здебільшого базованої на марксистських ідеях, ішлося про політизацію віри, християнства та його подальшу інструменталізацію. Кардинал був добре підготований до дискусії з прибічниками цієї теології, оскільки раніше писав праці про погляди святого Августина і святого Бонавентури, де йшлося зокрема про роль Церкви у суспільстві й політиці. Зрештою ж, через багато років, стало зрозуміло, що завдяки його участі в полеміці з теологією визволення Католицька Церква в Латинській Америці вистояла у випробуваннях. Історія довела, що він мав рацію.

 

- Кардинал Рацінґер завжди намагався уникати офіційних посад, але обіймав найвищі з них, зокрема й папську.


Швейцарський теолог Ганс Кюнґ, на якому лежить найбільша провина за негативний образ Рацінґера, казав, що той підпорядкував собі сучасне богослов'я, аби зробити церковну кар'єру. Це ще один нонсенс. Рацінґер завжди був далекий від того, аби робити церковну кар'єру. Офіційні посади були для нього жахом. Найважливішими він вважав богословську діяльність і викладання. Отримавши пропозицію очолити архідієцезію Мюнхена і Фрайзінга, він казав, що не має здоров'я, аби виконувати цю функцію. Те саме було і з призначенням у Рим. Уже як префект Конгрегації він щонайменше тричі просив Йоана Павла ІІ про звільнення з цієї посади, але щоразу отримував негативну відповідь. Коли минула третя п'ятирічна каденція його служіння, Папа сказав кардиналові не писати більше заяв про відставку, оскільки всі вони так само будуть відхилені.

 

- Вони були справжніми друзями?


Йоан Павло II і кардинал Йозеф Рацінґер – це дві різні особистості, різні темпераменти, про які чисто по-людськи не можна було сказати, що вони пасують один до одного. Папа Войтила був сильний, сповнений життєвої енергії, емоційний, міг спокійно вдарити кулаком по столу. Рацінґер же делікатний і смиренний. Попри відмінності в рисах характеру й у служінні Церкві, обидва були приязні й добре розуміли один одного. Обидва були обдаровані надзвичайним інтелектом, кожен – із виразною філософською самобутністю. Знали, що вони – реформатори, хоча багато людей із зовнішнього середовища вважали інакше. Вони прекрасно розуміли, що Церква в 1980-х і 1990-х роках подібна до фортеці, яку взяли в облогу й обстрілюють ворожі дивізії, але вона має за будь-яку ціну вистояти. Папа з кардиналом Рацінґером, звісно, не стояли на чолі армій і не командували полками, проте змагалися словом, молитвою, аргументами, аби схилити світ до послання Христа. І вони перемогли. Це була прекрасна команда! У Рацінґері Йоан Павло II бачив не тільки абсолютно лояльного співпрацівника, а й видатного вченого, завдяки якому можна будувати майбутнє Церкви, спираючись на Євангеліє і Традицію. Я переконаний, що Йоан Павло II проклав шлях, аби кардинал Рацінґер став його наступником і продовжив його справу.

 

- Але хіба це не було чудом, керованим Провидінням щодо Церкви і світу, що Папу з Польщі змінив Папа з Німеччини?


Як на мене, варто саме так дивитися на все, що сталося. Після смерті Йоана Павла II багато говорили про те, що просто неможливо, аби наступником польського Папи став кардинал Рацінґер. У книжці про нього американський ватиканіст Джон Л. Аллен навіть пояснив у десяти аргументах, чому Рацінґер не може бути обраний на кафедру Петра. Його кандидатури не брали до уваги також через походження з Німеччини. А сам кардинал Рацінґер був переконаний, що це неможливо через його вік: у 2005 році йому виповнилося 78, тобто більше за 75 років, коли єпископи зрікаються уряду.

 

Минуло вже достатньо часу, і з цієї дистанції бачимо, що саме кардинал Рацінґер був єдиним кандидатом, який міг би взятися за продовження справи Йоана Павла II, великого Папи, чий понтифікат допоміг змінити світ, подолати комунізм, зруйнувати мури між Сходом і Заходом. Давній супутник Папи Войтили прийняв цю спадщину. Сам кардинал Рацінґер не чекав, що кардинали виберуть саме його, але, як завжди у виборі спадкоємців святого Петра, вирішальний був голос Святого Духа. Хоча це стало важким ударом для Рацінґера. Він сам казав у «Світлі світу»: «Я – ніякий не князь Церкви, а її слуга,  я – "бригадир", який не був створений для першості й відповідальності за ціле, та на шию якого впала "гільйотина" вибору на Папу». З іншого боку, було видно, що понтифікат – це великий духовний стимул для нього. Він прекрасно продемонстрував, що в ролі наступника святого Петра здатен пробудити ентузіазм серед вірних і здобути визнання.

 

- Папство змінило його?


Папство не змінило його; точніше було б сказати, що, ставши Папою, він показав, хто він насправді. Ще більше продемонстрував свою сутність, якість своєї віри і богословських праць. Усе, що відбулося після конклаву, можна порівняти з гарним букетом квітів, який зберігали десь у коморі, а потім явили на світ Божий. Рацінґер як Папа проявив увесь свій потенціал. На жаль, його понтифікат певною мірою став жертвою медійних маніпуляцій. Вони виносили на перший план усе негативне, а того, що добре, намагалися не згадувати взагалі. Наприклад, усупереч реальності, нічого не писали про так званий «ефект Бенедикта» або «Benedettofieber» (ажіотаж довкола Папи Бенедикта). Загалом його понтифікат можна розділити на дві частини. Перші чотири роки були часом радості, а наступні чотири – періодом гризоти й дискусій довкола скандалів. Одначе протягом перших чотирьох років можна було виразно побачити масштаб Папи Рацінґера як предстоятеля Церкви й духовного авторитета.

 

- Як його сприймали в Німеччині? Часто його понтифікат зазнавав критики на батьківщині.


Виявилося, що Німеччина – це невдячна й сувора до нього батьківщина. Це, напевно, єдина країна, що не цінує одного з найвидатніших своїх синів, очільника найбільшої та найдавнішої в світі інституції, яка об'єднує понад 1,3 млрд. членів. Звісно, це зумовлено конфесійним поділом німців: північ країни протестантська – там Папу й папство скоріше недооцінюють, ба навіть сприймають як ворога; і є католицький південь, де Папу Рацінґера прийняли з захватом і захопленням. Цей поділ також зумовив негативний образ Папи, зокрема після так званої справи Вільямсона, пов'язаної з єпископом-лефевристом Ріхардом Вільямсоном, який заперечував Голокост і з якого Бенедикт XVI незадовго до цього зняв церковне відлучення. Це рішення викликало небувалий резонанс у ЗМІ – Папу звинувачували навіть у потуранні Вільямсону. Навіть німецький уряд узяв слово. Атакували Понтифіка, який так багато зробив для католицько-юдейських відносин, який походив із антифашистської родини, який не раз казав, що антисемітизм – це зло і гріх. Це була неймовірно обурлива реакція, яка також показала також рівень незацікавленості німецьких ЗМІ, які не могли сказати нічого позитивного про Бенедикта XVI – навіть протягом перших чотирьох років його понтифікату, під час «Benedettofieber». На жаль, це триває досі: нема нікого, хто, наприклад, із нагоди 90-річчя Папи захотів би екранізувати біографію Бенедикта XVI, одну з найцікавіших у ХХ столітті. Також не вдалося знайти – і це стосується німецьких дієцезій! – фінансування для кольорового журналу, який я хотів би видати з нагоди ювілею. Такі справи, у мене просто немає слів!

 

- Ми говоримо про Бенедикта XVI як про одного з найвидатніших німців. Але тяжко усвідомити брак розуміння його особистості серед співвітчизників. Зрештою, він став уособленням і символом добра, істини та краси в усьому світі, а не тільки в католиків. Він антипод іншого представника німецького народу – Гітлера, цього втілення диявольського зла...


Після виборів багато хто, зокрема й польські єпископи, говорив, що Бенедикт XVI – це чудовий шанс для німців. У контексті німецької історії його постать абсолютно «антигітлерівська». Я переконаний, що у світовій історії він саме й залишиться уособленням істини, добра і краси. Програма всього його життя – любов.

 

- Як звучить найважливіше послання, яке адресує нам сьогодні Бенедикт XVI?


Бенедикт XVI – один із найвидатніших Пап і вчителів в історії сучасної Церкви. Він не тільки має авторитет,  а й показує нам наново й у непересічний спосіб Ісуса в Його повноті: Ісуса віри та Ісуса історії, Який досі є актуальним посланням Бога для майбутнього світу та кожної людини. Папа Рацінґер надихнув нашу віру новим духом і відновив її. Протягом усього життя він протистояв розмиванню віри, релятивізмові, спокусі піддатися сучасним ідеологіям – як-от атеїзмові, який набув у ХХ-ХХІ століттях нової форми. Велика спадщина, яку він нам залишає, становить фундамент Церкви ХХІ століття. Це видатний мислитель нашого часу, проникливий аналітик, який у непрості часи допомагає нам знайти і втримати шлях до цивілізованішого й гуманістічнішого суспільства, спонукає не забувати про Бога, нашого Спасителя, і так відігнати від себе загрозу остаточної катастрофи.

 

- Чи є щось, чого ми не знаємо про Папу Рацінґера?


У його житті таки не було якихось сенсаційних або скандальних подій. Як його біограф, мушу визнати, що ми ще дуже мало знаємо про Рацінґера. Мало що відомо про блискучого студента, який у 23 роки вивчав святого Августину. Про молодого професора, який, перебуваючи у відпустці на батьківщині, відслужив Святу Месу у в'язниці. Про незвичайного мислителя, який дружив із академічними аутсайдерами чи, приміром, Гансом Урсом фон Бальтазаром, відданим містиком. Або про префекта Конгрегації віровчення, який щочетверга після вранішньої Меси снідав у Кампо Санто з консьєржем. Перш за все, ми досі мало знаємо про деталі участі Рацінґера у Другому Ватиканському соборі.

 

- Як Ви сприйняли відставку Бенедикта XVI?


Це був шок. Але шоком стало не те, що він іде у відставку. У нашому інтерв'ю «Світло світу» в 2010 році він сказав, що коли Папа не здатен через стан здоров'я виконувати свої повноваження, він навіть зобов'язаний поступитися дорогою іншому… Шокував час, коли це сталося. Бенедикт XVI сказав мені пізніше, що в нашу епоху глобалізації та панування ЗМІ нести папське служіння дуже складно, це ставить високі вимоги. Рацінґер проявив себе як прагматик, який міцно стоїть на землі й бачить, які вимоги висуває реальність. Звісно, його не зламав тягар проблем, у відставку він вирішив піти лише через стан здоров'я. Коли він був Папою, я захоплювався тим, як у своєму віці, попри фізичне виснаження, він може так самовіддано працювати і служити Церкві.

 

- Ви часто зустрічаєтеся? Який нині стан Бенедикта XVI?


Нечасто, але на сьогодні я знаю, як він себе почуває. Фізично – відповідно до свого віку. Не бачить на одне око і недочуває. Але зберігає надзвичайну ясність розуму. Як вишуканий інтелектуал, він найбільше переймається, коли чогось не може пригадати.

 

- Трапляється думка, що Бенедикт XVI може бути ще одним святим папою. Чи бачите Ви в ньому ознаки святості?


Безумовно, так. Якщо пригадаємо, які люди святі, то в нього є всі необхідні риси: смирення, милосердя, життя в постійній близькості до Бога, у повній довірі до Ісуса. У тиші монастиря, схованого у Ватиканських садах, Бенедикт XVI постійно опромінює й надихає світ і Церкву. Захоплює простотою та скромністю. Він усе життя служив і досі з любов'ю служить Богові, людям і Церкві. Це великий свідок Бога. Я не дивуюся, коли кажуть про «випромінення святості» Папи Рацінґера. Його відчуваєш, перебуваючи в товаристві цієї людини. Але не випереджаймо бігу історії. Він провадив і провадить святе життя, і для мене не буде несподіванкою, коли одного дня його піднесуть на вівтар.

 

Розмовляв Кшиштоф Томасік


***

Петер Зеєвальд (народився у 1954 році) був редактором і журналістом у німецьких тижневиках «Der Spiegel», «Stern» і газеті «Süddeutsche Zeitung». Нині він незалежний журналіст, мешкає в Мюнхені. Він написав кілька книжок про кардинала Йозефа Рацінґера, зокрема томів інтерв'ю «Сіль землі» та «Бог і світ» про християнство й Католицьку Церкву на порозі ХХІ століття. У 2010 році було опубліковане інтерв'ю з Бенедиктом XVI під назвою «Світло світу. Папа. Церква. Знамення часу». У 2016 році вийшла книжка-інтерв'ю з Папою-емеритом «Бенедикт XVI. Останні розмови». Усі ці книжки стали світовими бестселерами, також були опубліковані в Польщі.

 



Создан 21 апр 2017



Copyright © 13. 07. 2016-2017. Безкоштовний каталог сайтів