Нам бракує практики у пізнанні Святого Духа

Джерело: CREDO



Одна справа — викладати катехізис, а інша — заохотити відкритися на реальність і досвід Святого Духа. Це основоположна проблема, каже єпископ Гжегож Рись, єпископ-помічник Краківський.

 

— Ми в Церкві стверджуємо, що Пасхальне Тридення — це найважливіше свято і водночас найпрекрасніша подія в житті християнина. Але погляньмо на апостолів, на те, що вони робили по воскресінні Ісуса, на те, як вони перейшли «повз воскресіння» до звичного «порядку денного» й поводилися так, ніби нічого важливого не відбулося… Чому апостолам «виявилося замало» факту воскресіння Христа?


— Не про те йдеться, чи їм вистачило цього факту, чи не вистачило. Чи цього для них було замало, чи забагато. До відповіді на це запитання можна підійти з кількох вихідних точок.

 

Перший — це Остання Вечеря, на якій Господь Ісус виразно каже учням, що Він ще багато чого має їм сказати. Однак вони поки що неспроможні це сприйняти, й Ісус повністю це усвідомлює. Він знає, що вони були би неспроможні зараз це «переварити». Але водночас відкриває перед ними цю перспективу. В ній згадується про те, що Він пошле їм Духа Параклета, який «наведе їх на повну правду». Таким ось чином Він вказує на Святого Духа, який є вчителем. Дуже гарно це коментує Григорій Великий, коли каже, що Святий Дух це внутрішній учитель. Він робить так, що те, що я почую від Ісуса, я приймаю і сприймаю. Якщо немає цього внутрішнього сприйняття, то це означає, що я щось там, може, й почув, але напевно не прийняв. Святий Григорій говорить образно: нема тобі користі з рецепту, яким є слово Ісуса, якщо ти не довіряєш Лікареві, який тобі цей рецепт виписав. Спершу має з’явитися довіра, а вона народжується з діяння Святого Духа. То Він є вчителем, який робить так, що ми приймаємо і сприймаємо істини, об’явлені Христом.

 

Він провадить нас до повноти правди, бо — як каже Григорій Великий — доки не полюбиш правду, не пізнаєш її. Вочевидь можна прийняти вчення Ісуса як щось стороннє, щось, із чим я не погоджуюся, прийняти як невільник. Мотиватором такої позиції буде, наприклад, страх або конформізм. Однак річ у тім, що за такої позиції людина ніколи не прийме Слова, навіть якщо говоритиме, що прийняла. Саме тут я вбачаю роль Святого Духа, тобто того, хто ламає всі бар’єри й відкриває нас на те, що до нас говорить Ісус Христос.

 

Тепер другий відправний момент. П’ятдесятниця припадає на старе землеробське свято плодів. Зіслання Духа, таким чином, — це плід Пасхи. Не потрібно протиставляти ці дві події. Тим більше що в описі св. Йоана Дух посланий у вечір воскресіння. Ісус приходить до апостолів і дихає на них, кажучи: «Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи, відпуститься їм». Тому плід смерті й воскресіння Христа — це зіслання Духа. Зрештою, Ісус говорить це під час Останньої Вечері: корисніше для вас, якщо Я відійду. Бо як не відійду, Дух Потішитель не прийде до вас. А як відійду, то зішлю Його вам.

Йоан Павло ІІ дуже гарно говорив, що зіслання Святого Духа це плід Ісусового відходу — страстей і смерті Господа. У Діяннях апостолів це накладається на такі події, що коли людині проголошують спасіння в Ісусі Христі — вона немовби «автоматично» отримує Святого Духа. Це відбувається, коли Петро перебував у Корнилія. Апостол переказував діяння Ісуса, і ще перш ніж він закінчив, Дух Святий зійшов на них, аж сам Петро здивувався. Це внутрішньо глибоко пов’язане між собою. Діло спасіння в Ісусі Христі доповнюється зісланням Духа.

 

Підходячи до цієї теми з пасторального боку, треба сказати так: буде певною помилкою показувати ізольоване Пасхальне Тридення, окремо від 50 днів Пасхи. Це потрібно підкреслити: ми святкуємо Пасху п’ятдесят днів. Весь Великодній період становить собою святкування Пасхи. Це святкування водночас є очікуванням на її плоди в нас. А цим плодом стає прийняття Святого Духа.

 

— Діяння Духа було дуже помітним серед перших християн, дуже вражаючим. Тепер же не так. А чому? Святий Дух діє інакше? Чи, може, ми щось погано робимо?


— Святий Дух діє, як сам хоче. Так про Нього говорить Ісус: «Вітер віє там, де хоче, і чуєш голос його, та не знаєш, звідкіля він приходить і куди йде». Визначальна риса Святого Духа — повна свобода, вочевидь свобода в любові. Треба взяти Послання до Коринтян, 12 розділ. Там св. Павло говорить про три види діяння Святого Духа. Це харизми, служіння й діяльність. Три визначення того, як Святий Дух діє у Церкві. Я маю враження, що так поставлене запитання звужує поле діяльності Святого Духа до харизм. Але навіть якщо ми говоримо про них, то не можемо сказати, ніби їх узагалі нема. Реальність Віднови у Церкві, зрештою, цілком жива й динамічна.

 

Також не можна до цієї дійсності підходити так, ніби як хтось не має «свідомого пробудження у Святому Дусі», то це значить, що Дух через нього не діє. Він діє через різноманітні дияконії. Коли приглянемося до того, що каже Собор, то саме слово «дияконія» становить спільний знаменник багатьох способів діяльності у Церкві. Хтось має свячення дияконату, тобто посвячений на служіння, а водночас кожна посада в Церкві — це дияконія, і все це діється у Святому Дусі. Скільки разів у Церкві простягаємо руку, стільки прикликаємо Духа. Це відбувається під час звершення усіх таїнств і благословень.

 

Те ж саме стосується діяльності. Наприклад, весь обсяг роботи Карітасу — це діяння у Святому Дусі. Це діяння в ім’я любові, яка не береться виключно з людей і не становить тільки наслідку чиєїсь потреби в активності або філантропії. Не про це тут ідеться.

 

Пропорції поміж тими різними проявами діянь Духа різні. Вочевидь добре, коли ми маємо певну рівновагу поміж харизмами, дияконіями та діяннями, як і повну повагу та розуміння цієї різнорідної діяльності Духа. Однак важливіше те, щоб ми не звужували діянь Святого Духа тільки до одного з вимірів. Коли так діється, Церква починає кульгати.

 

— Тобто це не значить, що сьогодні у Церкві замало харизм?


— Харизми є різні. Немає такого, щоб існувала тільки харизма говоріння мовами або тлумачення. Хтось нещодавно мене запитував, чи помітна сьогодні у Церкві харизма пророкування. Вочевидь так! Пророк — це той, хто розуміє дійсність по-Божому. Таким є визначення пророка. Загляньмо у Святе Письмо. Єремія та інші пророки — це люди, що розуміють світ, у якому живуть, і тому можуть говорити висновки стосовно майбутнього. Єремія дивиться на свій народ, бачить, у якому той стані, й каже: ви не вистоїте, Єрусалим буде здобуто. Він не витягнув цього, ніби кролика з капелюха. Пророк має дар розуміння дійсності від Бога.

 

Пророцтва нині поширеніші, аніж нам видається. Недавно я слухав у Кракові виступ о. Пітера Гокена — людини, пов’язаної з середовищем Віднови, і теолога виняткового рівня. Те, як саме він показував нам, на якому етапі перебуває Церква, як вона розвивається протягом історії, — було для мене чимось винятковим і захопливим. Мушу визнати, що протягом 26 років священства я нічого такого не чув. Перебуваючи на такій лекції, усвідомлюєш, що маєш справу з кимось високоосвіченим, але також і з кимось, хто розуміє дійсність Церкви і знає, в якому напрямку Господь Ісус цю Церкву провадить. Це — сучасне пророцтво, а не результат навчання.

 

— Віднова у Святому Дусі прийшла до нас з інших церковних спільнот. Чи це не якийсь знак? Певна вказівка від Святого Духа?


— Це дуже важлива вказівка, яка може дозволити нам краще зрозуміти, що значить «єдина, свята, вселенська й апостольська Церква». Церква є там, де діє Святий Дух. Коли ми в Католицькій Церкві навчаємо відкриватися на духовні дари в інших християнських спільнотах, і на додачу проваджені Святим Духом, аби цими дарами обмінюватися, то це істинний екуменізм. Це не очевидне. Ми можемо мати якесь відчуття, що все і в повноті найкраще переживається у нас, і баста. Але ж те, що всі елементи і дари перебувають у Католицькій Церкві, не означає, по-перше, що їх немає в інших Церквах, а по-друге, що в Католицькій Церкві вони присутні в такий спосіб, аж я не можу нічого навчитися від співбратів. Я говорю не тільки про певну можливість, але й про те, що це вже відбувається, не тільки сьогодні, але також і в певному історичному процесі, який, на щастя, вже триває деякий час.

 

Франциск, говорячи про Духа, каже: ми, нинішні, надто сильно зосереджуємося на гонитві за щастям і дрібними задоволеннями, що перешкоджає нам приймати дари Духа. Що найбільше блокує діяння Духа Святого у Церкві та в кожному з нас?

 

Папа дуже часто послуговується таким діагнозом сучасної людини та її культури, яку він визначає як культуру тимчасовості. Я волію говорити про культуру провізоричності, тобто про зацікавленість тільки тим, що є тут і тепер. Святий Дух так не діє. Загалом беручи, Він не провадить Церкву згідно з такою логікою, бо Церква це організм, який росте, а зростання потребує часу та певних процесів. Плід потребує дев’яти місяців у материнському лоні, аби дозріти до народження. Його ще немає «тут і тепер». Існує певний опір, який ми чинимо Господу Богу в усьому ділі об’явлення, спасіння, і будемо робити це до самого кінця.

 

А що ж становить найбільшу перешкоду в прийманні Святого Духа? Якщо прочитаємо Діяння апостолів, то виявиться, що насамперед нам бракує духа всиновлення, який проявляється у різні способи. Дуже часто ми переконані в тому, що вже дорослі у вірі й небагато чого нового можемо навчитися. Вважаємо, що наша віра — вже справа закрита, завершена. Існує також проблема симонії — такий спосіб мислення, ніби можна собі заробити або купити Боже діяння. Така позиція в історії Церкви завжди вважалася одним із найтяжчих гріхів. Святого Духа не купують. Його приймають як дар, саме в дусі дитинства. Дитина приймає Царство Боже як подарунок.

 

Позиція мага Симона, який приніс апостолам гроші, кажучи: «Візьміть ці гроші й дайте мені теж таку владу, аби я міг переказувати Святого Духа» — це, на жаль, позиція багатьох із нас. Ми навчені, що все можливо купити. А тут — ні, Святого Духа купити неможливо, але можна отримати Його як дар, який, окрім усього, ще й приходить сам.

 

Папа в одній із катехиз використав таке формулювання: «Він часто старається вирвати нас із небезпеки духовної стагнації, схиляє покинути комфортне життя». І серед нас проявляється спротив Святому Духові, бо Він нам перешкоджає, велить нам іти, підганяє Церкву, щоб ішла далі. А ми — немов Петро у сцені Преображення: ах, як нам тут добре, ми всі разом! І нехай нам ніхто не заважає. Звідки береться цей спротив?

 

З ідолопоклонства. Це також діагноз Папи Франциска, викладений в енцикліці «Lumen fidei». Віра — це шлях. Я переживаю віру у Святому Дусі, коли мене підштовхують до діяння. Папа пише, що «віра, чим більше бачить, тим більше рушає вперед». Коли ми йдемо вперед, перед нами розкривається дійсність віри. Протилежністю є не атеїзм, а тільки ідолопоклонство. Це сама суть біблійної історії. Не про те йдеться, ніби Бога нема; ось тільки для мене існують речі, важливіші від Нього. Такі, що посідають Його місце. Це може бути, наприклад, те, що тут і тепер «добре нам бути», і це важливіше від ризику піти кудись, куди мене хоче скерувати Святий Дух. Я можу вірити, що Бог існує, і водночас діяти всупереч усім Його планам і підказкам. Ідолопоклонство може стосуватися всього, хоч би і структур у Церкві — я прив’язаний до такого, а не іншого способу діяльності, і вже нічого не буду змінювати, бо так було завжди і так має залишитися, бо мені так добре.

 

— Чи в Церкві про Святого Духа не говориться замало і надто енігматично, загадково?


— Може, й не мало; але питання, як саме це робиться. Важко сказати, що ми говоримо мало, коли, наприклад, протягом трьох років готуємо людей до Миропомазання. Це три роки катехизи, яка має їх відкрити на «Таїнство Святого Духа». Однак варто замислитися, чи ми це робимо добре. Насправді то це стосується усіх вимірів і тем формації. У Церкві покладено натиск на навчання, нерідко оминаючи практичний досвід. Якби відкривати людей на досвід присутності й діяння Святого Духа, ефект був би інший. Одна справа викладати катехізис, а інша — заохочувати відкриватися на дійсність і досвід діянь Святого Духа. Це основоположна проблема.

 

Пьотр Жилка, deon.pl



Джерело: CREDO



Создан 31 дек 2016



Copyright © 13. 07. 2016. Безкоштовний каталог сайтів