ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ТАЇНСТВА ЄЛЕОПОМАЗАННЯ

Джерело: Блог о. Петра Балога - http://risu.org.ua/ua/index/blog/~Petro+Balog/64536/



У перших віках християнства існував звичай благословення хворих, поєднаний з помазанням оливою згідно з заохоченням з Послання Апостола Якова 5, 14-15. Крім багатьох свідоцтв про цей звичай у творах різних християнських авторів як на Сході, так і на Заході, залишилися також літургійні свідоцтва про дану практику ранньої Церкви.

 

Підчас Служби Божої римська традиція додавала на кінці євхаристійної молитви благословення «оливи для хворих», про що свідчить Апостольська Традиція Псевдо-Іполіта[1]. До речі, ця римська традиція зберіглася частково дотепер, щоправда, лише раз у році, у Великий Четвер, і лише місцевий єпископ освячує три види оливи, між іншим для хворих.

 

У Єгипті існувала молитва зібрання вірних над хворими, як свідчить Евхологіон (Требник) Серапіона з ІV-V ст.[2] Цей требник приводить молитву для захисту від всілякої хвороби та кожного знесилення, а також як захист від нечистих сил.

 

Дуже важливим для історії розвитку Таїнства Єлеопомазання є Послання Папи Інокентія І-го 416 року до Декентія, єпископа міста Губбіо, яке було в той час візантійського обряду. У Посланні Папа відповідає на питання Декентія, і говорить, що освячення оливи повинен проводити лише єпископ. Цю оливу вірні можуть використовувати у різних побожних цілях, проте перш за все вона призначена для помазання хворих священиками. У своєму Посланні Папа Інокентій відносить звичай помазання хворих до таїнств (genus est sacramenti), і забороняє, щоб його служили над тими, хто знаходиться на стадії покаяння, навіть якщо це хворий. Хоча важко поки що ствердити однозначно, що така формула – genus est sacramenti – є свідоцтвом про Таїнство Єлеопомазання у пізнішому розумінні, так як термін sacramentum у той час мав ще досить широке значення, і включав у себе всі містерії Церкви.

Пізніше, в VI ст., Цезарій Арльський писав про помазання оливою, що воно не лише привертає здоров’я, але також відпускає гріхи, тобто привертає духовне здоров’я. Він також заохочував часто служити цей обряд, і не лише над важко хворими. У VIII св. Беда Преподобний, коментуючи Послання Апостола Якова, писав про помазання оливою хворих, яке повинні чинити пресвітери, але також миряни могли використовувати оливу, освячену єпископом. Проте, на відміну від Цезарія Арльського, Беда вже не вважав помазання оливою таким, через що відпускаються гріхи.

 

Ще згодом, в епоху Карла Великого, тобто у ІХ ст., помазання оливою могли виконувати лише священики. Так як священики все рідше служили цю літургійну церемонію намащення, Карл Великий постановив, щоб вірні, які знаходяться на смертному одрі, могли отримати останнє помазання, а також причаститися. Саме в цьому часі єлеопомазання починає розумітися, як «таїнство вмираючих», а не «на зцілення», а тому і не повторювали його над однією і тою самою людиною. Проблема з’являлася тоді, коли хворий не помирав, але одужував. Так як не міг прийняти єлеопомазання другий раз – бо вже ж отримав «останнє» намащення – то повинен був жити відтепер, як у монастирі: до кінця життя не міг їсти м’яса, танцювати, співжити з жінкою. З цього виникла практика відволікати час єлеопомазання до останнього моменту, коли вже справді не було надії на одужання, що йде якраз всупереч тексту з Як 5, 14-15. Хоча сама молитва, яку читав священик під час єлеопомазання, принаймні згідно з Требником з ІХ ст., є проханням про зцілення і привернення минулого здоров’я хворому.

 

Лише в ХІІ ст. з’являється перший раз список семи Таїнств, який систематизував богослов Петро Ломбардський. Таїнство Єлеопомазання було одним з цих семи Таїнств. Варто пам’ятати, що на Сході ще патріарх Константинополя Фотій у ІХ ст. говорив про ці сім Таїнств. Також деякі, як наприклад Хуго Сен-Вікторський (+1141), повернулися до думки, що це Таїнство зцілює не лише душу, але може зцілити також і тіло. Проте більшість на Заході трималася вже усталеної думки, що Таїнство Єлеопомазання являється підготовкою до переходу з цього світу у вічність, останнім приготуванням на зустріч з Христом.

 

В літургії абатства Клюні, звідки, до речі, вперше походить згадка про спомин дня всіх померлих 2-го листопада, усталюється певна практика: під час Єлеопомазання помазується всі п’ять органів чуттів, а також додавалося при цьому прохання, щоб Господь простив вмираючому всі гріхи, вчинені за допомогою того чи іншого органу чуття. Таїнство Єлеопомазання, що розглядалося у такому ключі, більше нагадувало передсмертне відпущення гріхів, ніж сакраментальний акт привернення здоров’я. Виникав деякий «конфлікт» з Таїнством Покути, тому пізніше богослови почали відрізняти ефект Таїнства «останнього намащення» від ефекту «таїнства покути» (сповіді). А отже, на відміну від Таїнства Покути, через яке Бог пробачає гріхи, Таїнство Єлеопомазання мало б також стирати остатки (чи наслідки) гріхів, готуючи таким чином душу на зустріч з Богом.

 

Майже всі великі богослови другої половини Середньовіччя, такі як Тома Аквінський, Альберт Великий, Бонавентура, Дунс Скот вважали, що дане Таїнство є підготовкою до смерті та входу до слави неба. Хоч на приклад Тома Аквінський і не заперечував можливості тілесного зцілення після Таїнства Єлеопомазання, однак більшу увагу приділяв при цьому зціленню душі. Щодо важкості гріхів, які відпускає Таїнство Єлеопомазання, то Бонавентура вважав, що це лише повсякденні гріхи, натомість Тома Аквінський вчив, що дане Таїнство згладжує всі гріхи життя, ті також, про які хворий забув, а отже і важкі теж.

 

Останній Собор пізнього Середньовіччя, Флорентійський, у Декреті до Вірмен з 1439 року, постановляє, що Таїнство Єлеопомазання повинно вділятися лише тим, котрі «знаходяться в поважній небезпеці для життя»[3]. Собор також говорить про помазання на п’яти органах чуттів, і що при цьому священик повинен промовляти: «Цим святим помазанням по своєму ласкавому милосердю нехай пробачить тобі Господь всі гріхи, котрі вчинив ти в житті зором і т. д.». Крім того, повинні помазуватися руки, ноги, спина і т. д., тобто всілякі можливі "джерела" минулих гріхів. Ефектом Таїнства Собор називає зцілення душі, але якщо це допоможе душі, то також і зцілення тіла.

 

Тридентський Собор[4] у XVI ст. підтвердив, що Єлеопомазання є Таїнством, яке установив Ісус Христос, згідно зі свідоцтвом Євангелія від Марка 6, 13, де Апостоли, вислані Ісусом на проповідь, намащували також хворих. Собор покликується також на Послання Якова 5, 14-15, де Яків проголошує про вже встановлене Христом Таїнство.

 

Наслідками цього Таїнства є «благодать Св. Духа, яка дається через намащення та стирає вину, якщо вона ще не була відпокутована, і так само наслідки гріха. Також воно потішає душу хворого, викликаючи у нього велике уповання на милосердя Боже. Отримуючи таке полегшення, хворий краще зносить страждання та тягар хвороби і легше протиставляється спокусам диявола …  Деколи він отримує і здоров’я тіла, якщо тільки це корисно для душі».

 

Крім того, Тридентський Собор дозволяє повторно приймати дане Таїнство, якби хворий одужав і потім знову опинився перед небезпекою смерті, або був важко хворим, що було зміною існуючої практики Церкви майже від VIII ст. Собор, крім формули «останнє намащення» по відношенню до Таїнства Єлеопомазання вживає також вираз «намащення хворих», що було якби провіщенням вчення ІІ Ватиканського Собору.

 

Вчення Тридентського Собору щодо Таїнства Єлеопомазання повинно було бути відповіддю на вчення протестантів. Лютер у своєму творі Про Вавилонський полон у 1520 році протиставляє вчення Апостола Якова про намащення хворих вченню Церкви про останнє намащення, що нібито це дві різні справи, а тому вчення Церкви про Таїнство Єлеопомазання не походить з Писання. Натомість Кальвін вважав, що дар зцілення, про який згадує Новий Завіт, не був продовжений після апостольського періоду, а отже далі в Церкві ніякого Таїнства на зцілення душі і тіла нема. Тому протестантські спільноти обмежувалися лише благословенням хворих, через покладання рук, без намащення, щоб це не мало ніякого натяку на сакраментальність даного ритуалу. В англіканській літургії[5] на початку був ритуал намащення хворих, однак пізніше його скасували.

 

На Сході також протиставлялися західному вченню про «останнє намащення», однак не відкидаючи Таїнства, лише вважаючи його перш за все Таїнством зцілення тіла та привернення здоров’я. Приймати Таїнство можуть не лише хворі, але також і рідні чи друзі хворих.

 

ІІ Ватиканський Собор вчить про Таїнство Єлеопомазання у Конституції про Священну Літургію, Sacrosanctum Concilium. Ось цей текст, який присвячений Таїнству Єлеопомазання:

«Останнє Єлеопомазання, яке можна називати також (і так буде влучніше) Помазанням хворих, є Таїнством, яке призначене не лише тим, що стоять на порозі смерті. Тому відповідний час для його прийняття, без сумніву, приходить вже тоді, коли вірному починає загрожувати смерть з приводу хвороби чи старості.

 

Крім обрядів Помазання хворих та вділяння Святих Тайн, що звершуються окремо, належить скласти також послідовний чин, згідно з яким Помазання хворого проводилося б після сповіді і перед прийняттям причастя.

 

Кількість помазань єлеєм належить встановити відповідно до обставин, а молитви обряду Помазання хворих треба переглянути так, щоб вони відповідали різним станам хворих, що приймають це Таїнство»[6].

 

Як видно з тексту, Собор привертає біблійну назву цьому Таїнству, «Помазання хворих» та дозволяє приймати його не лише смертельно хворим, але й усім, які хворіють. Після Собору Папа Павло VI ввів новий ритуал благословення єлею (1971 р.), та новий ритуал Помазання хворих (1972 р.), в якому замінює практику помазання п’яти органів чуттів на помазання чола та рук хворого. Також формула при цьому була перероблена так, щоб відповідала духу Як 5, 14-15, тобто відпущення гріхів через це Таїнство стає певним додатком, а не основним наслідком. Також було розроблено і впроваджено багато різних молитов над хворим, в залежності від його стану.

 

Про Таїнство Єлеопомазання згадується також в іншому документі ІІ Ватиканського Собору, а саме в Конституції про Церкву, Lumen gentium: «Священним Єлеопомазанням хворих та молитви пресвітерів ціла Церква доручає недужих Господу, страждаючому та прославленому, щоб Він полегшив їх страждання та спас їх (пор. Як 5, 14-15); крім того, вона закликає їх, щоб добровільно приєднавшись до страстей і смерті Христа (пор. Рим 8, 17; Кол 1, 24; 2 Тим 2, 11-12; 1 П 4, 13), вони сприяли для добра Божого Люду»[7].

 

У цьому тексті підкреслений церковний та христологічний виміри Таїнства Єлеопомазання: це не лише хворий чи його родина просить священика про Таїнство, але ціла Церква доручає його Христу. Крім того, через Таїнство Єлеопомазання благодать Божу отримує не лише сам хворий, але, єднаючись зі страждаючим Христом, він випрошує благодать для всіх членів Церкви. Немало важливим аспектом цієї віднови став серйозніший підхід до проблеми зла: не лише духовний стан душі є важливий для людини, але також і стан її здоров’я, і саме за покращення здоров’я хворого перш за все та про полегшення у терпінні молиться священик під час служіння Таїнства Єлеопомазання.

 


[1] Псевдо-Іполіт, Апостольська традиція, 5.

[2] Euchologion Serapiona, 29, 1-2, w: Constitutiones Apostolorum, Kraków 2007, ss. 316-317.

[3] Пор. Булла Exultate Deo папи Євгенія IV, Флорентійський Собор, 22.11.1439, в: ХВ 877.

[4] Пор. Христианское вероучение. Догматические тексты, 878-885.

[5] Пор. Book of Common Prayer (1549 р.).

[6] Документи ІІ Ват. Собору, Sacrosanctum Concilium, 73-75.

[7] Документи ІІ Ват. Собору, Lumen gentium, 11.



Создан 22 сен 2016



Copyright © 13. 07. 2016. Безкоштовний каталог сайтів