Біблійне розуміння харизм у богослів’ї св. ап. Павла

Наукова стаття з книги: П. Василів, Любов у Христі. Персоналістична інтерпретація благодаті в універсальному персоналізмі та в догматичному богослів’ї Чеслава Станіслава Бартніка, Івано-Франківськ 2016.



Чимало людей запитувало себе: «Що таке Божа Благодать та що таке харизма?[1]

Божа Благодать – це любовний поцілунок Отця через Сина, який Творець уділяє творінню. Благодать Божа, отже, є Його персональною Любов’ю (Святим Духом), спільною Отцеві і Сину, і Яка є невід’ємною частиною цих Двох. Вона розкриває правду Отця через Сина, об’являючи триєдину містерію в Ісусі Христі. Божа Благодать, як Божественний поцілунок Отця через Сина, Який Він уділяє кожній людині і Якою є Святий Дух, тобто Благодать нестворена, оселяється в нас і через Неї є ікономічно присутня в нашому житті вся Пресвята Трійця. Саме тому св. ап. Павло навчатиме нас: «Хіба ви не знаєте, що ваше тіло – то храм Духа Святого, що живе Він у вас, Якого від Бога ви маєте, і ви не свої?» (1 Кор. 6, 19; 3, 17; 2 Кор. 6, 16).

 

В Катехизмі Української Греко-Католицької Церкви «Христос – наша Пасха» Свята Мати Церква навчає:

 

Джерелом благодаті є Бог Отець. Від Отця, через Сина в Дусі Святому благодать Божа сходить на все творіння і підтримує його існування. Силою благодаті премудро укладено буття, встановлено закони природи, написано красу всесвіту і людини. З-поміж усього творіння лише людина, покликана до життя у Бозі. Обдарована здатністю співдіяти зі Святим Духом, «Скарбом дібр», Який дарує Божу благодать у різних дарах (пор. 1 Кор. 12, 4-13). У цій співдії (синергії) природні сили (енергії) людини поєднуються з божественними, нествореним даром благодаті Святого Духа.[2]

 

Святий Дух, Нестворена Благодать Божа, творить у нас всі інші благодаті створені: «благодать актуальну», «благодать освячуючу», «харизми» і т.п., які є необхідними для нашого спасіння, вдосконалення нашої особи та домобудування Божого Царства, тобто Церкви, яка матиме своє есхатологічне завершення в Небесному Єрусалимі. Саме благодать Божа реставрує нашу природу, відновлює понівечений гріхом образ Божий у людині і підносить її до гідності синівства Божого по благодаті. Харизма є чимось іншим від благодаті, тобто є даром Святого Духа, яка оживлює спільноту, або особу для розвитку Церкви та будування спільноти. Тому важливо зрозуміти, що таке харизми та як потрібно їх розцінювати в Церкві.

 

Благодать Божа, згідно зі Святим Письмом, – це спасаюча дія Божа, яка виходить від Його істоти, хоча не є частиною Його Природи, а лише Його Божественною дією, через яку Він Сам уділяється нам і реалізує Свою триіпостасну любов через акт творіння, акт спасіння та акт благодаті, яка освячує нас у Святих Таїнствах. Бог реалізовує Свою любовну триіпостасність до нас (бо в Своїх діях Творець показує Свою Троїчність, де кожна з Божих Осіб діє для нашого спасіння) і показує, що Він нероздільно Один у природі та Триіпостасний у спільноті Осіб, де Син і Святий Дух походять від Отця, Який об’являє і розкриває Себе в цих Двох. Отець виявляє Свою персональну Любов (Святого Духа) Синові, а Син, будучи нероздільно зродженим, як Світло від Світла, віддає честь та славу Отцеві. Ця Любов є спільна Їм Обом. Ця триіпостасна «періхореза» (взаємне проникання, але не змішування Божих Осіб) Бога, Триєдиної Любові, відбувається в людині, яка живе у благодаті. Бог реалізовує Свою персональність у Собі та назовні, через об’явлення Себе та Свою дію у світі і в нас. Людина також реалізовує свою особу, відповідаючи на благодать Творця, проявляючи себе в служінні іншій людині та виконуючи спасительну місію в суспільстві.

 

Виходячи з цього, можемо стверджувати, що благодать Божа (створена) є надприроднім внутрішнім життєвим даром, який уділяється через Любов Божу (Святого Духа, Який є Благодаттю Нествореною) розумним створінням, щоби вони могли взяти участь (за посередництвом Христа, до Якого належить Благодать) в бутті та предвічній Любові Трьох Божих Осіб.

 

Особа – це реалізація свого буття через акт любові. Саме тому польський богослов Чеслав Станіслав Бартнік повторить за Каролем Войтилою (св. Іваном Павлом ІІ): «Diligo et ergo sum» (Люблю, а отже існую). Коли людина любить, то в любові до світу уподібнюється Творцю, Який теж реалізовує Свою любов у безперервному діянні та творить все з любові як у світі, так і в космосі, тобто творить у світі нову цивілізацію любові.[3] Для будування Церкви як спільноти любові необхідні дари Святого Духа, які допомагатимуть у зрості Церкви. Тому потрібно приглянутися історії розвитку поняття харизми у Святому Письмі та спільноті першої Церкви.

 

 

1. Благодать та харизма в Святому Письмі

 

Термін «благодать» (у грецькій мові «charis»), мовби ізольований у сучасній грецькій мові в порівнянні зі стародавньою. Від терміну «charis» походять різні інші слова, які мають подібне значення. В стародавній грецькій мові, наприклад, термін «charisma» має свій корінь «char»[4] однаковий з терміном «charis» і є поняттям другого типу. Іменник, який походить від дієслова «charizomai», означає «сказати», або «зробити щось даремно», «показати себе розумним», або «щедрим», «подарувати дещо»[5]. Лексема «charizomai» має менше відношення до терміну «charis» (благодать) та терміну «eucharistein» (подяка), «eucharistia» (вдячність), а також з терміном «charenai» (радіти) (пор. Лк. 15, 32), «chara» (радість) (пор. Лк. 1, 14) і т.п.

 

Схематичне застосування вказаних термінів у Святому Письмі є наступним:

 

charis

Включає вираження почуттів та дію Бога та людей

charisma

Походить від Бога, Який подає її людині, як дар

charizomai

Несе в собі дію людського та Божественного суб’єкта

 

Термін «charisma» не застосовувався у класичній греці (як, наприклад, термін «charis»), бо поняття «charisma» (харизма) має більш пізніше походження, проте є важливим, щоби показати дію Святого Духа.[6] Цей термін рідко зустрічаємо у Новому Заповіті. Польський вчений Ч. Бартнік підкреслює, що у творах поганських письменників періоду до Р. Хр. цього терміну взагалі не існувало,[7] а в юдейсько-елліністичних творах цей термін застосовувався дуже рідко. У Новому Заповіті застосування терміну «charisma» вживалося для того, щоби показати інтенсивність в праці завдяки Заповіту,[8] що доводить у своїх умовисновках бібліст Р. Моргенталер (R. Morgenthaler), підкреслюючи,[9] що термін «charisma» зустрічається в Новому Заповіті 17 разів, з яких 16 разів у Посланнях ап. Павла (Рим. 6; 1 Кор. 7; 2 Кор. 1; 1 Tим. 1; 2 Tим. 1), і один раз у 1 Петр. (4, 10), що можемо показати схематично:

 

 

Новий Заповіт

у св. ап. Павла

charis

155

100

charisma

22

15

charizomai

17

16

 

Аналізуючи терміни «charis» та «charisma», бачимо їхнє застосування поруч. Св. ап. Павло в Посланні до Римлян (5, 15) навчає: «Але не такий дар благодаті (charisma), як переступ. Бо коли за переступ одного померло багато, то тим більш благодать Божа (charis tou teou) й дар через благодать однієї Людини, Ісуса Христа, щедро спливли на багатьох».

 

Ч. Бартнік пригадує, що харизми мають важливе значення у церковному житті та служать допомогою і відповіддю на доброту Божу.[10] Аналіз тексту Рим. 5, 15 доводить, що «charis tou teou» вказує на «акт, дію» благодаті, а завдяки виразу «doreia en chariti» Апостол Народів вказує на «дар», який є спільний з дією благодаті у вчиненому спасаючому акті Ісуса Христа.[11]

 

Необхідно наголосити на небезпеці поняття «харизма» в розумінні харизматичних рухів, які у протестантів вилилися у заснуванні секти п’ятидесятників.[12] Також і в католицьких спільнотах як противага є заснований рух харизматиків, який на відміну від п’ятидисятників повинен показати властиву лінію діяння Святого Духа на життя Церкви.

 

Небезпека розуміння харизм не завжди була зрозумілою у перших спільнотах, про що говорить св. ап. Павло до своїх сучасників. Часто харизматичні спільноти забувають мету подання Богом харизм і думають, що йдеться про якусь своєрідну «глосолалію», «пророкування», що є хибним трактуванням Святого Письма. Відповідь на це дає сам Апостол Народів св. Павло. Він звертає увагу вірних Коринту у 1 Кор. 12-14 на харизми, які повинні скріплювати Церкву, організовувати її структури та допомагати в голосінні Божого Слова.

 

У Першому Посланні до Коринтян (1, 7) читаємо: «так, що не маєте недостачі в жоднім дарі благодаті». Саме тому ці дари повинні служити для спільноти і нести розквіт Церкви. Миряни повинні допомагати священикам, шанувати святу ієрархію Церкви і допомагати у Новій євангелізації, бо саме в цьому розкриваються дари Святого Духа. Миряни повинні проявляти себе як особи, віддані Христу, Його Церкві та вченню Учительського Уряду, а не чинити бунт, вважаючи свої умовисновки єдиноправильними, про що наголошує св. ап. Павло, коли звертається до вірних Коринту.

В дванадцятому розділі Першого Послання до Коринтян св. ап. Павло подає відповідь вірним Церкви в Коринті зі слів «peri de» (про), розповідаючи «про» якісь речі.[13]

 

У даному аналізі необхідно звернути увагу також на літературну структуру 1 Кор. 12-14. Св. Павло, говорячи про «charismata» у 1 Кор. 12, згадує про три речі: пророкування, дар говорити мовами, дар пояснювати мови.

 

Застосування цих дарів, описаних у 1 Кор. вияснимо у наступній таблиці:

 

пророкування

5 разів

1 Кор.12, 10;13, 2.8;14, 6. 20

 

пророк

6 разів

12,28.29;14,29.32(2).37

пророкувати

9 разів

13,9;14,1.3.4.5.(2).24.31.39

 

мова

21 раз

12,10(2).28.30;13,1.8;14,2.4.5 (2).6.9.13.14

 

Ця таблиця звертає увагу саме на 12-14 розділи, які говорять нам про харизми у богослів’ї св. Павла.

 

В даному аналізі необхідно звернути увагу на «Sitz im Leben» Коринту. Церковна спільнота Коринту почала свій духовний досвід з феноменів: «глосолалії» (розмовляння на різних мовах), «пророкування» та «інтерпретування» того, що сказала людина натхненна (pneumatikоn).[14] Св. ап. Павло говорить, що Дух Святий перебуває в християнській спільноті Коринту, посилаючись на слова Єзекіїла (36, 27): «І духа Свого дам Я до вашого нутра, і зроблю Я те, що уставами Моїми будете ходити, а постанови Мої будете стерегти та виконувати».

 

Св. Павло говорить про присутність Бога у спільноті в 1 Кор. 14, 23: «А як зійдеться Церква вся разом, і всі говоритимуть чужими мовами, і ввійдуть туди й сторонні чи невіруючі, чи ж не скажуть вони, що біснуєтесь ви?» Даний текст не говорить, «що ви є біснуваті», але так можуть вважати вас сторонні.


«Глосолалія» є названа св. Павлом у 1 Кор. 13, 1 «мовою ангелів», де вказаний текст переспівується з текстом Дії. 10, 45-46: «А обрізані віруючі, що з Петром прибули, здивувалися дивом, що дар Духа Святого пролився також на поган! Бо чули вони, що мовами різними ті розмовляли та Бога звеличували».

 

Св. ап. Павло говорить також і про те, що важливішим для будування спільноти є «дар пророкування», який необхідно плекати для будування спільноти, тобто проповідування Слова Божого, бо «хто пророкує, той людям говорить на збудування, і на умовлення, і на розраду. Як говорить хто чужою мовою, той будує тільки самого себе, а хто пророкує, той Церкву будує» (1 Кор. 14, 3-4).

 

Пророкувати, тобто проповідувати властивий шлях спасіння, свідчити про власне навернення, про досвід зустрічі з Господом, навертати до Церкви, спричинюватися до розвитку Церкви є обов’язком, насамперед, священнослужителів і тих, кому даний мандат, тобто мирян (катехитів). Вони мають канонічну місію та допомагають у пастирському служінні ієрархічному священству. Але це є також і обов’язок кожного християнина навертати грішників та приводити до Христа, про що говорить св. ап. Павло не тільки до спільноти у Коринті, але і до кожного із нас.

 

У тексті 1 Кор. 13, який є «Гімном Любові» св. Павло, Апостол Народів, звертає увагу на значення любові, яка повинна заохочувати до практичного жертовного життя у Церкві. «Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!» (1 Кор. 13, 1). Йдеться також про Любов Божу, Якою є Святий Дух, Який єднає спільноту та будує Церкву. Відкинення Його дії та небажання співпрацювати із Ним порівнюється до міді, дзвінка, та гудячого бубна.[15] Важливим у богослів’ї св. ап. Павла є дар вдячності – «Eucaristoi gineske = Grati estote» [Вдячними будьте] (Кол. 3, 15).

 

Зі слів св. ап. Павла випливає, що цю вдячність ми повинні керувати Господу Богу, нашим добродіям, родичам, навіть вміти дякувати Богові за ворогів. У часі тривоги необхідно пам’ятати слова Апостола Народів: «Досить тобі Моєї благодаті, бо сила Моя здійснюється в немочі» (2 Кор. 12, 9). У важкій хвилині, коли зневіряємось і вважаємо, що «камінь на камені» (пор. Мт. 24, 2) не залишається від вчинених нами добрих справ, і всі нас покинули, то необхідно пам’ятати слова пророка Ісаї: «Чи ж жінка забуде своє немовля, щоб не пожаліти їй сина утроби своєї? Та коли б вони позабували, то Я не забуду про тебе!» (Iс. 49, 15). Тому християнин повинен дякувати Богові за все і співпрацювати з Його волею.

 

Завданням кожного члена тієї чи іншої молитовної спільноти є приведення до Бога того, хто відійшов від Церкви, або попав у сіті сект, релігійних організацій, не пізнавши красу та велич Церкви, а також незглибимий дар Святих Таїнств. Завдяки особистому свідченню змінюємо та навертаємо оточення, адже не завжди священик знає середовище, а члени євангелізаційного братства повинні бути свідомими та чувати над тими, хто не в Церкві, тісно співпрацюючи зі священиком чи духовним наставником.

 

Харизматичні дії в тій чи іншій молитовній спільноті можуть бути для людини, яка навернулася до Бога, деколи чужими й незрозумілими, тому головний акцент кожного, хто євангелізує, – це літургійна духовність, яка йде в парі з наукою Церкви. Не забуваймо про діяльність, яку провадить Церква, щоби наблизити новонаверненого до Бога (регулярні реколекції, харитативна діяльність, прощі, різноманітні акції, тощо). Згодом людина повинна себе знайти в тій чи іншій молитовній чи харизматичній спільноті. Не тільки священик, але і різні спільноти при парафії, повинні пам’ятати, що всі разом становлять продовження рук Господніх у світі, а тому численні братства, молитовні спільноти та харизматичні рухи є квітами в Господньому саду і не повинні вважати себе привілейованими, чи осуджувати інших, що ті інакше моляться від інших, повинні поважати та слухати священика та церковну владу, які є «alter Christus» (другим Христом), бо мета – навернення до Бога та правильний духовний провід людини в зростанні у вірі.[16] Тому-то Конгрегація у справі Віровчення в Листі до духовенства та вірних «Iuvenescit Ecclesia» пригадує, що є різні благодаті (благодать освячуюча, благодать співпраці, благодать віри, тощо). Харизми є дещо відмінними, бо Дух дає Свої дари як хоче (пор. 1 Кор. 12, 11). Проте вірні не повинні забувати про послух в Церкві та духовний провід як дари та харизми, які мають священнослужителі (харизму непомильності у справах віри та моралі має Римський Архиєрей та єпископи, що разом із ним навчають, будучи розпорошені по всьому світі, а також священики, які тривають в науці Церкви, перебуваючи у сопричасті з Римським Архиєреєм) та особи богопосвятного життя, через яких діє Святий Дух і спричинюється до зросту Церкви.

 

Про харизматичну структуру Церкви, свячення священнослужителів, які є першими харизма тиками та канони Церкви навчають нас «Апостольські правила»: «Наш Господь і Спаситель (пор. Тит. 2, 13), Ісус Христос, довірив нам велику таємницю побожності (1 Тим. 3, 16) а також покликав євреїв і поган до пізнання одного, єдиного правдивого Бога (пор. Ів. 17, 3). Він сам про це говорить в одному місці дякуючи [Отцю] за спасіння тих, які повірили: «Я Імя Твоє виявив людям» (Ів. 17, 6), «довершив Я те діло, що Ти дав Мені виконати» (Ів. 7, 14), а про нас так говорив до Нього: «Отче Праведний! Хоча не пізнав Тебе світ, та пізнав Тебе Я. І пізнали вони» (Ів. 17, 25). Тому що вчинив нас досконалими вірно говорить і нас всім про харизми, яких нам уділив Дух: «А тих, хто ввірує, супроводити будуть ознаки такі: у Ім'я Моє демонів будуть вигонити, говоритимуть мовами новими, братимуть змій; а коли смертодійне що вип’ють, не буде їм шкодити; кластимуть руки на хворих, і добре їм буде!» (Mк. 16, 17-18).

 

Ці харизми були на початку дані нам, апостолам, які мали проголошувати Євангелію всьому творінню (пор. Мк. 16, 15). Пізніше були дані тим, які завдяки нам повірили. Вони не мали приносити користь тим, які звершували знаки, але мали притягувати невіруючих, щоби сила знаків зрушувала тих, яких не переконало вчення».[17]

 

 

2. Богословське розуміння терміну «харизма» у вченні св. ап. Павла

 

Виливання Святого Духа на народ, про яке чуємо в Старому Заповіті як знак Нового Заповіту (пор. Йоіл. 2, 28-29),[18] стало фактом, засвідченим різними біблійними традиціями Нового Заповіту. Св. ап. Павло сконкретизував перебування та досвідчення Святого Духа в Церкві завдяки терміну «харизма» (charisma) [пор. 1 Кор. 12, 4: «Є різниця між дарами милости, Дух же той Самий»], який є специфічним терміном св. ап. Павла.[19]

 

Термін «харизма» (charisma) застосовується в неточний спосіб, що спричинює інтерпретаційний хаос в сучасному мовленні. В щоденному мовленні даний термін набрав світського значення і став таким широким, що сьогодні говориться про «харизматичних» політичних лідерів, чи про «харизматичних» артистів естради. Також в богословській літературі деколи надається широке розуміння харизмам. Можна зустрітися з поглядом, що всі християни є «харизматиками», а тому харизми є ключовою дійсністю для розуміння Церкви.[20] Інші богослови вважають, що харизми є важливими дарами, проте мають надзвичайний характер і не є дані всім християнам.[21] Щоби уникнути непорозумінь, пов’язаних з терміном «харизма», необхідно уважно проаналізувати джерела цього терміну.


Насамперед, необхідно зосередитись над значенням терміну «харизма» (charisma) в «Corpus Paulinum» на підставі чого зможемо зрозуміти визначення «харизм» в богослів’ї св. ап. Павла.[22] Інші тексти зараховані до «Corpus Paulinum», які вказують на процес розвитку богословської думки про «харизми» подаємо по черзі їхнього повстання:

 

1) Перед 50 р.: Послання до Галатів;

2) 51-52 роках: 1-2 Послання до Солунян;

3) 55-57 роках: 1-2 Послання до Коринтян;

4) 58 р.: Послання до Римлян;

5) 58-60 роках: Послання до Филип’ян;

6) 60-61 роках: Послання до Колосян;

7) після смерті св. ап. Павла (80-ті роки?): Послання до Єфесян;

8) перед 100 р.: Послання до Тита, 1-2 Послання до Тимотея.[23]

 

 

3. Термінологічний аналіз

 

Аналізуючи значення грецького терміну «харизма» (charisma), потрібно спиратися тільки на текстах Нового Заповіту, адже це слово не появляється в класичній грецькій мові до ІІ ст. по Р. Хр., а в середовищі елліністичних євреїв застосовувалося рідко. В цьому останньому середовищі термін «харизма» (charisma) не має технічного значення.

 

Новозавітний термін «харизма» є типовим неологізмом. Проте він не належить до таких неологізмів, які, називаючи нову дійсність, передають його через зовсім нове слово. Термін «харизма» походить від вже існуючого «charizomai», яке означає: «робити, або чинити комусь приємну річ», або «бути милим чи ласкавим», «дарувати щось» (лише в подальшій черзі походить від іменника «charis»). Суфікс «ma» виражає результат дії, і як такий відрізняється від суфіксу «mos» чи «sis», які описують саму дію. Неологізм «харизма» (charisma) повинен був бути для грека легко зрозумілим як річ легко подарована (дар). В первісному значенні це слово мало загальне значення (означало якийсь «дар»), а тільки пізніше стало технічним терміном, який описував технічне явище (конкретні «харизми»). Слово «харизма» (charisma) належить до родини таких слів як: «charizomai», «charismos» (дія свідчення благодаті), а пізніше: «charis» (благодать), «eucharistein» (подяка), «eucharistia» (вдячність), «eucharistos», «charisterion», «chairein» (радіти), та «chara» (радість).[24]

 

Польський бібліст Г. Рафінський зазначає, що в Новому Заповіті слово «харизма» (charisma) має чисто загальне значення, а найчастіше технічне, що впливає на переклад деяких текстів. В загальному значенні «харизма» (charisma) має значення наближене до слів «дар», «дар благодаті», «благодать» (див. Рим. 5, 15.[25] 16; 6, 23; 11, 29; 2 Кор. 1, 11), причому це дійсність, яка походить не від людей, але від Бога, (або від Христа, від Духа). Було б помилкою завжди розуміти слово «харизма» (charisma) як широко зрозумілий дар (дар благодаті або благодать), який не має специфічного значення.[26] Іншими значеннями терміну «харизма» (charisma) є:

 

а) Текст, в якому Апостол Народів найбільше різносторонньо висвітлює проблематику харизм є саме секція 1 Кор. 12-14, присвячена справі «духовних дарів» (12, 1: «А щодо духовних дарів…»). Поняттям, перевизначеним для терміну «харизма» (charisma) (якби всієї цієї секції), є термін «pneumatikоn». Якщо так, то ці всі харизми є «духовними» в тому значенні, що є виявленням Святого Духа (хоча відносяться до Господа і до Бога; див. 1 Кор. 12, 4-6). Вони є «духовними» в антропологічному значенні: вони «знаходяться» в сфері «духа», активізуючи людські сили та здатності, через які людина зустрічається з Богом. Зв’язок поняття «харизм» з поняттям Духа (духа) є тісним, адже в Рим. 1, 11 «харизма» (charisma) названа «pneumatikоn», а в 1 Кор. 12, 31 та 14, 1 «charismata» та «pneumatikа» виступають в ідентичному значенні («Тож дбайте ревно про ліпші дари»/ «pneumatikа» [духовне пильнуйте]). Термін «pneumatikа» (духовне) функціонувало в Посланні, скерованому мешканцям Коринту св. ап. Павлом, адже належало до словника Коринтян (див. 1 Кор. 12, 1).

 

В контексті 1 Кор. 12, 2 термін «pneumatikа» пов’язаний з досвідом поган, а термін «charismata» є специфічно християнським поняттям, яке описує дійсність, що виникає з виливання Святого Духа (див. 1 Кор. 12, 3. 4). Найправдоподібніше, цей специфічний християнський термін створив сам св. ап. Павло, хоч не виключено, що він міг повстати і серед коринтян.[27] Для св. ап. Павла Святий Дух є Тим, Який виконує внутрішню віднову, пророковану св. пророками Єзекиїлом та Єремією (Єз. 36, 24-28, пор. Єр. 31, 31-34): є Духом, Який освячує, є пророчим Духом, про Якого говорить св. Лука. Саме тому Святий Дух появляється під час Хрещення як есхатологічний Божий дар і знаряддя Божественного усиновлення (Рим. 8, 9. 15; Гал. 4, 6), завдяки чому все християнське життя стає «життям в Дусі» (Гал. 5, 16. 18. 25). Св. ап. Павло як перший говорить про «Духа Христа», застосовуючи однозначну і безпосередню форму доповнення (пор. 2 Сол. 2, 8; Гал. 4, 6; Рим. 8, 9; Филип. 1, 19). Для нього Воскреслий Христос є «Духовним Господом», а тому «жити в Христі», означатиме «життя в Дусі» і навпаки. Очевидно, що не втрачає значення походження Святого Духа від Отця (пор. 1 Кор. 6, 19), так як ці дві формули взаємно доповнюються.[28]

 

б) В 1 Кор. 12, 4 термін «харизма» виступає в тісному зв’язку з термінами: «diakonia» та «energemata». Не можна трактувати і самі терміни взаємозамінно, як аспекти тієї ж дійсності.[29] Терміни «charismata», «diakonia» та «energemata» описують дійсність паралельно, але не ідентично.[30] Дане спостереження є настільки важливим, адже дозволяє уникнути апріорне трактування поняття «харизми» як дару «про-суспільного»: не всі «charismata» мають ту саму характеристику, що «diakonia», тобто не всі «для служіння іншим». Подібно є з харизмою «різних мов», яка може служити тому ж обдарованому (1 Кор. 14, 4). Цей єдиний виняток свідчить про те, що св. ап. Павло не цікавиться в описі харизм різницею, чи вони служать людині чи спільноті, але радше (як наприклад 1 Кор. 13) розважає над поняттям харизм в світлі їх користі (чи безкорисливості), яка виникає з їхнього виконання в любові (або без неї). Не є, отже, оправданим додавати до визначення харизм їхню просуспільну функцію.[31]

 

в) В 1 Кор. 7 термін «харизма» (charisma) пов’язаний з терміном «покликання» (klesis). Чи «харизма» (charisma) та «покликання» (klesis) є поняттями, які можна трактувати взаємозамінно?

Німецький богослов Г. Кінг запитує: «Чи кожне покликання є харизмою?»[32] Цілковите ототожнення покликання та харизми означало б, що для св. Павла «харизмою» є все те, про що пише в сьомому розділі Послання про т.зв.

1) «подружжя» та

2) «дівоцтво»,

3) «обрізання» та

4) «не обрізання»,

5) «невільництво» та

6) «вільний стан» (1 Кор. 7, 17-24), які не названі «харизмами».

 

Вони не можуть ними бути, тому що св. ап. Павло в 1 Кор. 7, 17-24 не має наміру надавати релігійного значення тим шістьом «покликанням», але твердить, що з хвилиною приходу Царства Божого в цей світ суспільний статус християнина втрачає своє значення. Практика Євангелії (любові) є можлива в кожному стані («покликанні»). Коли б св. ап. Павло хотів піднести невільництво через надання йому рангу «харизми», то тоді дивно звучали б його слова: «Не переживай!», на які відповідає на запитання: «Чи покликаний був ти рабом?» (1 Кор. 7, 21). Тому не варто виходити поза межі тексту 1 Кор. 7, 7, а потрібно назвати харизмою «подружжя» і «вільний стан» (вибраний заради Царства Божого). Не всі покликання є харизмами.[33]

 

У всіх текстах св. ап. Павла, в яких виступає перелік харизм (Рим. 12, 6-8; 1 Кор. 7, 7; 12, 8-10. 28-30; 1 Тим. 4, 14), Апостол Народів називає двадцять різновидів «харизм». Про деякі з них говориться в інших місцях Послань, де не додається слово «харизма». В даному опрацюванні візьмемо до уваги тільки місця, в яких певним чином акцентується на характер «дару» чи «благодаті».


Дані місця можемо зобразити схематично згідно з G. Rafiński, «Pawłowe pojęcie chryzmatów», Duch Odnowiciel. Communio 12, Poznań 1998, 305-306:

 

Назва

Гал

1-2 Сол

1-2 Кор

Рим

Филип

Кол

Єф

1-2 Тим; Тит

подружжя та вільний стан (а)

 

 

1 Кор. 7

 

 

 

 

 

cлово мудрості «logos sofias» (b)

 

 

1 Кор. 12, 8 (1,17; 2, 4.13)

 

 

 

 

 

вміння розпізнавати

«logos gnoseos» (c)

 

 

1 Кор. 12, 8

 

?

?

 

 

харизматична віра «pistis en to auto pneumati» (d)

 

 

1 Кор. 12, 9

 

 

 

 

 

дар виздоровлення «charismata iamaton»

 

 

1 Кор. 12, 9

12, 28. 30

 

 

 

 

 

роблення чуд – чуда «energemata dynameon-dynameis» (e)

3, 5

 

1 Кор. 12, 10 та ін.

 

 

 

 

 

пророцтво–пророки «profeteia-profetai» (f)

 

1 Сол. 5, 20

1Кор. 12, 10 та ін.

12, 6

 

 

2,20

3,5

4,11

1Тим. 1, 18

4, 14

розпізнавання духів (diakriseis pneumaton)

 

 

1Кор. 12, 10

14, 29

 

 

 

 

 

різні мови «gene glosson» (g)

 

 

1Кор. 12, 10 та ін.

 

 

 

 

 

вияснення мов «ermeneia glosson»

 

 

1Кор. 12, 10

14, 26

 

 

 

 

 

апостоли «apostoloi» (h)

+

1 Coл. +

1Кор. 12, 28

та ін.

+

+

+

+

+

вчителі «didaskaloi» (і)

 

 

1Кор. 12, 28

12, 29

12, 7

 

+

4, 11

1Тим. 2, 7

2Тим. 1, 11

допомоги «antilempseis»

 

 

1Кор. 12, 28

 

 

 

 

 

 

керування – старшинство «kyberneseis-proistamenos» (j)

 

1 Coл. 5, 12

1Кор. 12, 28

 

12, 8

 

 

 

+

дияконське служіння «diakonia» (k)

 –

1 Кор. 12, 5

12, 7. 7

16, 1

1, 1

+?

+?

1Тим. 3, 8. 12. 13

напоминаючий «parakalon» (l)

 

 

 

12, 8

 

 

 

 

той, що роздає (ho metadidous)

 

 

 

12, 8

 

 

 

 

той, що чинить вчинки милосердя «ho eleon»

 

 

 

12, 8

 

 

 

 

харизма «отримана через накладання рук (пресвітерів)»

 

 

 

 

 

 

 

1Тим. 4, 14

2Тим. 1, 6

 

Беручи до уваги синтетичний характер вищевказаного порівняння, необхідно додати наступні пояснення:

 

а) Хоч проблематика подружжя і родини розглядається в багатьох місцях Послань, проте порівняння «подружжя» – «стан вільний» появляються тільки в 1 Кор. 7. Харизматичний контекст має також Єф. 5, 21-33, де відносини в подружжі порівнюються до відносин між Христом та Церквою;

 

b) Крім 1 Кор. 12, 8 «logos sofias» (слово мудрості) вже ніде не виступає серед Послань св. ап. Павла для підкреслення харизм. В 1 Кор. 1, 17; 2, 4 йде мова про «sofia logou» (в 1 Кор. 2, 4 даний термін виступає в родовому відмінку «logois», хоч не виступає у всіх важливих місцях тексту), але означає характеристику тих, які не мають Духа; пор. 1 Кор. 2, 13;

 

c) Крім 1 Кор. 12, 8 термін «logos gnoseos» (слово знання) більше ніде не виступає в Посланнях св. ап. Павла. Термін близьким за значенням є термін «gnosis» (знання), яке належить до словника 1-2 Кор. (1 Кор. 1, 5; 8, 1. 1. 7. 10. 11; 12, 8; 13, 2. 8; 14, 6; 2 Кор. 2, 14; 4, 6; 6, 6; 8, 7; 10, 5; 11, 6). Крім 1-2 Кор. слово «gnosis» виступає часом в зневажливому значенні: див. Єф. 3, 19; 1 Тим. 6, 20. Цей термін має також христологічне значення в Фил. 3, 8 і Кол. 2, 3;

 

d) В даному пункті йдеться про харизматичну віру, яка спричинюється до видимого чуда (на такий сенс «віри» в 1 Кор. 12, 9 вказує дальший контекст: 1 Кор. 13, 2, де мова йде про віру, яка переносить гори). Цей аспект віри є відсутнім в Посланнях св. ап. Павла, крім 1 Кор. 12, 9.

В 2 Кор. 8, 7 термін «віра» використовується з термінами, які вказують на харизматичну дійсність, тобто на сукупність з термінами «мови» та «знання». В Гал. 5, 22 віра згадується як один із плодів Святого Духа («плід Духа», який не означає те саме, що «харизма»);[34]

 

е) Термін «energema» (дія) зустрічається в Новому Заповіті тільки в 1 Кор. 12, 6. 10. Він надає термінові «dunamis» (сила) значення чуда. В Рим. 15, 19 двічі йде мова про «силу чудесознак)». Саме «чудо/знак» визначене терміном «semeia», «teras».

В Посланнях до Коринтян термін «dynamis» появляється 25 раз. Св. ап. Павло в Гал. 3, 5 твердить, що тим, хто чинить чудеса, є Святий Дух, а у 2 Сол. 2, 9 – той, хто чинить «неправдиві чуда», є сатана;

 

f) Пророча харизма (присутня на всіх етапах) має особливо багато віддзеркалень в 1 Посланні до Коринтян:

 

1) пророкування: 1 Кор. 12, 10; 14, 6. 22;

2) пророкує, це дієслово виступає в: 1 Кор. 11, 4. 5; 13, 9; 14, 1. 3. 4. 5. 24. 31. 39;

3) пророками: 12, 28. 29; 14, 29. 32. 37. Пропускаємо в нашому аналізі місця, де появляється термін «profetes», щоби говорити про пророків Старого Заповіту (Рим. 1, 2; 3, 21; 11, 3) та на означення лжепророка (Тит. 1, 12);

 

g) Та сама харизма виступає тільки в 1 Кор. в декілька способів:

 

1) пророкування: 1Кор. 12, 10. 28

2) розмовляють чужою мовою /говорить чужою мовою: 1Кор. 12, 30; 13, 1; 14, 2. 4. 5. 6. 13. 18. 19. 23. 27. 39);

3) говорити чужими мовами/молитися чужою мовою: 1 Кор. 13, 8; 14, 9. 14. 22. 26);

 

h) Термін «апостоли/апостол» є присутнім у всіх Посланнях св. ап. Павла. Крім загального («харизматичного») значення (як в 1 Кор. 12, 28. 29; Єф. 2, 20; 3, 5; 4, 11) означає самого св. Павла (Рим. 1. 1; 11, 13; 1 Кор. 1, 1; 9, 1 .2; 1, 9. 9; 2 Кор. 1, 1; 12, 12; Гал. 1, 1; 1 Тим. 1, 1; 2, 7; 2 Тим. 1, 1. 11; Тит 1, 1); означає св. Павла разом з іншими апостолами (1 Кор. 9, 5; 15, 7; Гал. 1, 17. 19; Єф. 1, 1), а також співпрацю св. ап. Павла: Андроніка і Юнія, як представника ширшої спільноти апостолів (Рим. 16, 7; див. також 2 Кор. 8, 23; Филип. 2, 25). Цей термін означає також фальшивих апостолів (2 Кор. 11, 13), «великих апостолів» (2 Кор. 11, 5; 12, 11);

 

і) Однією із харизм у вченні Апостола Народів є харизма «бути вчителем», тобто «навчати». Крім терміну «didaskalos» (вчитель), який виступає в Посланнях св. ап. Павла цей Верховний Апостол застосовує дієслово «didasko» (від нього походить «didaskon» в Рим. 12, 7; пор. Кол. 1, 28; 3, 16; 1 Тим. 2, 12; 4, 11; 6, 2; 2 Тим. 2, 2; Тит. 1, 11) та іменник «didache» (Рим. 6.17; 16, 17; 1 Кор. 14, 6. 26; 2 Тим. 4, 2; Тит. 1, 9);

 

j) В 1 Тим. 3, 5. 12 зворот: «бо хто власним домом рядити не вміє» переходить в опис функції «пильнувати про Божу Церкву». В 1 Тим. 5, 17 тими, які «керують», є пресвітери;

 

k) В Рим. 12, 5 і двічі в 1 Кор. 12, 7 виступає як іменник «diakoniai». Уряд «служебниця» (диякониса) означений терміном «diakonos» (той, який служить) зустрічаємо в Рим. 16, 1 (дияконисою [тобто тою, яка допомагає в служінні] є жінка Фива) та в Филип. Зараз роль дияконис у Церкві виконують черниці та богопосвячені жінки, які допомагають у проповідуванні Божого слова.

 

1 Тим. 3, 8. 12. 13 (в цих п’яти текстах термін «diakonos» перекладається як «диякон»). В інших текстах, в яких виступають слова: «diamoneo», «diakonia», «diakonos», не йдеться про специфічний уряд (харизму), а про загальне визначення служби. З певністю ці слова не мають жодного відношення до дияконської служби, а лише до служіння, за винятком Послання до Галатів та 1-2 Сол. В Кол. 4, 17 (коли говориться про Архипа), та в Єф. 4, 12 (в поєднанні з переліком харизм) зустрічаємо термін «diakonia», який може означати загально зрозуміле «служіння», але може також означати й «уряд». Св. ап. Павло в Єф. 6, 21; Кол. 4, 7, щодо Тихіка також застосовує термін «diakonos»;

 

l) Дієслово «parakaleо» виступає у всіх Посланнях св. ап. Павла, але має загальне значення: «напоумлення», «потішання», «благання». Не можемо однозначно окреслити чи в якомусь тексті йдеться про специфічну харизму, так як говориться в Рим. 12, 8.

 

Всі приклади вказують нам на те, що харизми є дарами в широкому значенні і проявляються в щоденному житті християнина (подружжя), в місійно-катехитичній діяльності Церкви (служіння дівиць, апостольство та вчительська місія), служінні при Святій Літургії. Апостол Народів згадує про служіння в Церкві та харизми, які уділяє Бог кожному покликаному: «апостольську», «пророчу», «учительську» та «дияконську».

 

З вищевказаної таблиці випливає, що в історії Церкви св. ап. Павла були два періоди, в яких харизми мали виняткове значення. Першим був етап появи Послань до Коринтян та Римлян, а другим – повстання пастирських Послань, які можемо назвати «харизматичним ренесансом».[35]

 

 

4. Відсутність терміну «харизма» в фазі усного навчання св. ап. Павла і в перших його Посланнях (Гал. та 1-2 Сол.)

 

Послання до Галатів та 1-2 Послання до Солунян св. ап. Павла дозволяють нам осягнути певну інформацію, яку проповідував св. ап. Павло під час першої євангелізації.[36] На цьому етапі,[37] в світлі вищезгаданих Послань немає вчення про харизми. Тому-то не можемо аналізувати в цьому етапі поняття «харизм» у богослів’ї св. ап. Павла. В тих Посланнях йдеться про надприродну дійсність та дари, і лише пізніше, у великих Посланнях, ці дари отримають назву «харизма» (charisma).

 

Найбільш чіткіше виражена харизма в Посланні до Галатів як «апостольство» (avpostolh,). Сам св. ап. Павло називає себе апостолом (Гал. 1, 1), а потім цей термін застосовує до «стовпів (stylos) Церкви», а саме Якова, Кифи та Івана (Гал. 2, 9; пор. 1, 18-19), які представляли спільноту Дванадцяти. Другою харизмою є чуда, пов’язані з даром Святого Духа: «Отже, Той, Хто вам Духа дає й чуда чинить між вами, чи чинить ділами Закону, чи із проповіді про віру?» (Гал. 3, 5). В Гал. 5, 22-23 зустрічаємо перелік «плодів Святого Духа». «Плоди» не означають той самий рід, що і «дари», тобто харизми, але є християнськими чеснотами: «любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, здержливість» (Гал. 5, 22-23).

 

В Посланні до Солунян св. ап. Павло харизмами називає три наступні дійсності:

 

а) «бути апостолами Христа» (1 Сол. 2, 7); цими словами св. ап. Павло називає себе та Силу (пор. Дії. 17. 4) і Тимотея з часів першої євангелізації Солуня (пор. Дії. 17, 1-10; 1 Сол. 1, 1);

 

б) «бути старшими»: «Благаємо ж, браття, ми вас, шануйте тих, що працюють (tou.j kopiw/ntaj) між вами, і в вас старшинують (proiestamenous) у Господі, і навчають (nouqetou/ntaj) вас вони» (1 Сол. 5, 12);

 

в) «бути пророком»: «Духа не вгашайте! Не гордуйте пророцтвами (profeteias)» (1 Сол. 5, 19-20). Сам св. ап. Павло говорить про себе як про християнського пророка у віршах, у яких посилається на Слово Господнє (пор. 1 Сол. 4, 14; пор. 1 Сол. 4, 13-5, 11). Відповідаючи на неспокій тих, які задумувалися над долею померлих перед Парусією (другий прихід Христа) (1 Сол. 4, 13), св. ап. Павло використовує два аргументи:

 

1) подає формулу «Символу віри» (Сол. 4, 14), а пізніше

 

2) посилається на Слово Боже (1 Сол. 4, 15: «Бо це ми вам кажемо словом Господнім, що ми, хто живе, хто полишений до приходу Господнього, ми не попередимо покійних»; в 1 Сол. 4, 16-17 наступає фрагмент апокаліптичного характеру).

 

«Слово Господнє» не означає слів записаних євангелистами. Не маємо також свідчень про слова Ісуса, не записаних в Євангеліях, а переданих в Традиції Церкви. Св. ап. Павло голосить тут правду як християнський пророк: об’являє дійсність, яка не суперечить переданню Ісуса і була Йому об’явлена як Слово Господнє.[38] Необхідно додати, що Солуняни не зрозуміли тієї пророчої форми слів св. ап. Павла. Вони не мали того, хто би міг властиво інтерпретувати слова Апостола Народів, в яких св. ап. Павло пояснює, що Парусія буде пізніше, бо діють сили, які чинять її дію пізнішою.[39]

 

Вищевказані дари: «апостольство» та «пророкування» згадуються в 1 Кор. 12, 28, які Апостол Народів називає «ієрархічними ступенями» Церкви.

 

В Першому Посланні до Солунян, щодо «старших» Апостол Народів показує впорядковану ієрархічну структуру, яка має своїх лідерів. Св. ап. Павло проявляє себе як практичний душпастир, бо дбає про порядок у спільноті (див. 1 Сол. 5, 12). Саме ж розуміння харизм буде дещо пізніше (в 1 Посланні до Коринтян) на тлі турботи про порядок у спільноті. В Посланні до Галатів та Солунян згадується про чотири дари («апостольство», «чуда», «пророкування», «бути старшим»), які в свідомості св. ап. Павла будуть названі «харизмами».[40] Г. Paфінський твердить, що на цьому етапі необхідно говорити не про «харизматичну», а про «апостольську» структуру Церкви, або про «пневматологічно-динамічну» структуру (в значенні досвіду Святого Духа в Церкві).[41]

 

 

5. «Харизматична гарячка» в Коринті і визначення «харизма» у вченні св. ап. Павла

 

Харизматична ситуація радикально змінилася в Коринті, про що говориться в Першому Посланні до Коринтян. В даному Посланні появляється термін «харизми», тобто «дари», які стають однією з ознак Церкви в Коринті (пор. 1 Кор. 1, 7). У відповідь на ситуацію в Коринті, яку можна охарактеризувати як «харизматичну гарячку», св. ап. Павло чітко пояснює, що таке «харизма». Він подає характерні риси та необхідні умови «харизм», а також подає їх перелік.

 

Основним тексом для розуміння терміну «харизма» в богослів’ї св. ап. Павла є 1 Кор. 12-14. Текст повстав як відповідь на запитання Коринтян про «духовні дари». Коринтяни-«ентузіасти» потрапили в небезпеку помилкового ексклюзивізму, який полягає в тому, що знаком вищого втаємничення у вірі є володіння надзвичайними дарами, такими як «дар мов» та «пророкування». Наслідком цього був розкол у спільноті через нездорове змагання. Св. ап. Павло відповідає на цю проблему в «триптиху» (пор. 1 Кор. 12-14). Апостол Народів найперше описує перспективу, яку мали Коринтяни, вказуючи на те, що існують різні духовні дари, але всі вони становлять єдність (1 Кор. 12, 1-30).

 

Потім Апостол Народів підкреслює, що духовні дари нічого не означають без любові (1 Кор. 13, 1-13).

В третій частині «триптиху» він пише про вищість пророкування над даром мов (це були дві надзвичайні харизми, які особливо цікавили Коринтян), через що вказує на засаду ієрархії духовних дарів, в яких їхня надзвичайність ставиться на другий план (1 Кор. 14, 26-40).[42]

 

а) Розуміння «харизм» в Першому Посланні до Коринтян

 

Для розуміння Павлового терміну «харизма» необхідно проаналізувати тексти: 1 Кор. 7, 7; 12, 7. 11. 28; 13; 14, 40, порівнюючи їх з контекстом. Серед них ключовим текстом є 1 Кор. 12, 7.

1) 1 Кор. 12, 7: «І кожному дається виявлення Духа на користь». Хоча не виступає в цьому реченні термін «харизми», проте він описує їх явище, адже 1 Кор. 12, 7 є логічним продовженням 1 Кор. 12, 4: «Є різниця між дарами милости, Дух же той Самий».[43] В 1 Кор. 12, 7 містяться три елементи «визначення» харизм:

 

а) «кожному дається». Твердження «кожному» само в собі не є гострим, адже зроджує питання: Чи тут йдеться про кожного з охрещених? Кожного серед вірних? Кожного з тих, хто керується Духом?

Щоби усунути багатозначність, потрібно повернутися до контексту, а саме до 1 Кор. 12, 4-11, де слово «ekastо» з’являється двічі[44] і означає тих, про яких пише Апостол у віршах 8-10. В тексті не йде мова про те, що кожен християнин є харизматиком, а тільки те, що кожен, хто має харизму, має дар, в якому є риси вказані св. ап. Павлом (вірш 7). Харизма в технічному значенні є специфічним даром, даним тільки декому. Не можна вірш 7 відривати від контексту і надавати йому генерального значення;

 

б) «… [дається] виявлення Духа на користь…». Другою рисою харизмів є «маніфестація Духа».

На відміну від «внутрішнього» аспекту присутності Духа, який стосується кожного християнина (пор. Гал. 5, 22: «плоди Духа», такі як «любов», «радість», «мир» та інші, є дані всім, а не тільки окремим християнам), харизми («зовнішні», які виявляють Дух) не є дані всім, але залишаються розділені між деякими християнами. Харизми мають «емпіричний»[45] характер в тому значенні, що ніколи не є «скритими», але повинні бути видимими «на зовні». Через харизми об’являється у видимо Святий Дух. Цей аспект харизмів спричинив проблему у Коринті для християн цього міста, які прагнули найбільш спекулятивних харизм;

 

в) «… на користь». Третьою рисою харизмів є їхня «корисність». Св. ап. Павло не говорить про корисність харизм «для спільного добра», але застосовує «… на користь». Крім загальноприйнятого погляду екзегетів потрібно прийняти визначення харизм, які мають суспільний характер, адже вони повинні служити на «користь» того, кому даються.[46] «Користь» потрібно пов’язати з контекстом «любові» (пор. 1 Кор. 13). «Користь» характеризується активністю, збудованою на любові, як спротив її відсутності. «Користь» з правдивої християнської любові є важливим аспектом християнського життя.[47] «Користь» з харизми може означати її потребу. Такий підхід до терміну «користь» пояснює локальну чи обмежену часом появу деяких дарів.

 

1 Кор. 12, 7 говорить про три аспекти харизмів:

а) вони даються певній групі людей (не всім),

б) виявляються назовні як маніфестація Святого Духа і є

в) дані для якоїсь конкретної користі.

 

2) 1 Кор. 12, 11: «А все оце чинить один і той Самий Дух, уділяючи кожному осібно, як Він хоче». Даний текст підкреслює з натиском характер дару, який присутній в понятті харизмів: кожна харизма походить від Святого Духа. Святий Дух розділяє конкретні харизми окремим особам, причому це не заслуга обдарованого, але воля Третьої Особи Божої.

 

3) 1 Кор. 12, 28: «А інших поставив Бог у Церкві по-перше апостолами, по-друге пророками, по-третє учителями…». Даний текст говорить не про дари, але про функції, серед яких перші три показують ієрархічний порядок і є титулом осіб.

 

На початку чуємо «по-перше» апостольство. Грецьке слово «proton» є не літературним оздобленням, а вказівкою на те, що початком існування Церкви є місія апостолів, яку св. ап. Павло окреслив терміном «родження» (1 Кор. 4, 15), «сіяння» (1 Кор. 3, 6-8), «покладання основи, тобто фундаменту» (1 Кор. 3, 10).

 

«По-друге», св. ап. Павло застосовує термін «дар» в 1 Кор. 12, 28 щодо християнських пророків, які виконували велику роль в Церкві (пор. Лк. 11, 49; Мт. 23, 34; Єф. 2, 20; 3, 5; 4, 11; Одкр. 18, 20).

«По-третє» вказує на учителів. В серії риторичних питань св. ап. Павла знаходимо апеляцію в 1 Кор. 12, 28 про прийняття коринтянами різних дарів. Він підкреслює їхнє Божественне походження. Не можна, однак, з тексту побачити висновок щодо служінь в Церкві, які повинні бути повністю харизматичними, на відміну від аспекту інституціональності.

 

Помилковим твердженням було б і те, що св. ап. Павло в Першому Посланні до Коринтян мав виключно харизматичне бачення служіння в Церкві, адже він не говорить в 1 Кор. 12 нічого про свячення, спираючись на аргументі «ex silentio». Апостол бачить більш інституційно різні ступені служіння, про які пише в іншому контексті (див. 1 Кор. 16, 15-16, де немає згадки про харизматичний характер служіння св. ап. Степана, а тому можна говорити про служіння в Церкві як про «інституційність»). Розпочинаючи головний перелік Божих дарів з лідерства у спільноті, св. ап. Павло хоче дати зрозуміти, що дари, які мають Коринтяни, не є автономні, але повинні бути видимі в структурі Церкви.

 

4) 1 Кор. 13: текст гімну, головним мотивом якого є «любов», відкриває чергове визначення харизм. Контекст вказує на те, що любов для Апостолів не є ще однією харизмою (у вузькому значенні), але протиставляється харизмам. Без неї харизми (навіть ті найбільш видимі як дар мов та пророкування) нічого не означають. З цього тексту випливає, що харизми можуть існувати без любові, але тоді вони не є корисними. Любов є найвищим поняттям для св. ап. Павла в тому значенні, що життя в любові є доступним для кожного християнина. Мати харизми є даром для деяких. Випробовування досконалості є любов, а не володіння харизмами. Якщо, однак, хтось має харизми, то повинен реалізувати їх в площині любові. Ця характерна риса є істотним елементом автентичності харизматика і реалізації ним харизм.[48]

 

5) 1 Кор. 14, 12: «Так і ви, що пильнуєте про духовні дари, дбайте, щоб збагачуватись через них на збудування Церкви!» (пор. 1 Кор. 12, 26). Наступний критерій розпізнавання харизм – служити для «збудування (oivkodomh,) Церкви». Саме на цьому критерію св. ап. Павло акцентує з великим натиском, про що свідчать семикратні повторення в 14 розділі Послання: «збудування Церкви!» (1 Кор. 14, 3. 4. 4. 5. 12. 17. 26). Функція будування спільноти є також критерієм встановлення «ієрархії» окремих харизм. Важливішими є ті, які більше служать збудуванню Церкви (в тому значенні «пророцтво» є важливішим від «глосолалії»).

 

6) 1 Кор. 14, 40: «Але все нехай буде добропристойно і статечно!» Св. ап. Павло показує зв’язок харизм між собою в 1 Кор. 14, 26-40, застосовуючи термін «порядок» (14, 40) і «спокою» (14, 33: «бо Бог не є Богом безладу, але миру»). Користання з харизм не означає свавілля, підпорядкованого засадам, які регулюють порядок. Нашу увагу привертає категоричний тон св. ап. Павла, який домагається безсуперечного послуху конкретним правилам користання з харизмів, сформульованим в 1 Кор. 14, 27-33.

 

В 1 Кор. 14, 37-38 читаємо: «Коли хто вважає себе за пророка або за духовного, нехай розуміє, що я пишу вам, бо Господня це заповідь! Коли б же хто не розумів, нехай не розуміє!» Апостол домагається від харизматиків послуху щодо апостольського авторитету (пор. 1 Кор. 12, 28). Користування з харизмів закладає конечність самодисципліни і застосування стислих правил. Необхідно, щоби виникли відповідні обставини (наприклад, при глосолалії повинен бути присутній хтось, хто вміє інтерпретувати дар мов), брак яких означає те, що харизматик повинен відмовитися від своєї харизми.[49]

 

7) До вищевказаних текстів необхідно додати дані, які випливають з контексту, в якому виступає 1 Кор. 12-14. Проблематику харизмів св. ап. Павло порушує в трьох відповідях на питання Коринтян, які стосуються Святої Літургії (проблема накриття голови жінок, порядку під час звершення Пресвятої Євхаристії та питання харизмів). Контекст вказує на безпосередній зв’язок між харизмами та Євхаристією. Харизми містяться в спільноті Церкви, при тому, що Церква – згідно з баченням св. ап. Павла – проявляється через Святу Літургію, а саме через Пресвяту Євхаристію. Харизматики не можуть ізолюватися від спільноти Церкви, яка звершує Пресвяту Євхаристію, що є вершиною християнського життя. Вони не можуть становити групу відокремлену від всієї Церкви, яка проявляє себе як «соціологічна єдність» під час Святої Літургії (Пресвятої Євхаристії).[50]

 

8) 1 Кор. 7, 7: «Бо хочу, щоб усі чоловіки були, як і я; але кожен має від Бога свій дар, один так, інший так». В першій частині цього речення Апостол Народів стверджує, що прагне, аби всі були, як він, тобто жили в сексуальному стриманні.[51] Друга частина підсумку вказує на те, що не тільки стан життя св. ап. Павла у стриманні, але й подружжя є дарами Бога.

 

Назвавши обидва «стани» (одружений та неодружений [целібат для служіння та Божого Царства]) словом «харизма», Апостол Народів підкреслив, що вони «від Бога», і тому мають важливе значення. Ці два стани життя є «призначені» конкретним людям Богом. Отримання харизми (йдеться про подружжя чи целібат) не залежить тільки від волі людини. Ця перша хронологічна згадка про харизми не торкається проблем, які цікавлять багатьох коментаторів, тобто, чи харизми є дані якійсь групі, яка обіймала уряд в Церкві, чи також всій спільноті. Бачення св. ап. Павла є інше: поняття харизмів функціонує в суперечці про гідність подружжя в перспективі крайніх аскетичних тенденцій.[52] Жити в целібаті чи в подружжі не є само в собі знаком вищої досконалості, адже ці два стани є харизмами, а отже дарами. Харизматичний характер має целібат, прийнятий в турботі про «Господню справу» (1 Кор. 7, 32), тобто з мотивів служіння та виконання апостольських завдань. Подружжя має харизматичний характер, якщо вважається християнським зв’язком (одна сторона може бути поганською; див. умови записані в 1 Кор. 7, 12-16[53]), нероздільним (1 Кор. 7, 8-11), який має сексуальний аспект (1 Кор. 7, 1-7[54]; за згодою обох можливе також т.зв. «чисте подружжя»; пор. 1 Кор. 7, 36-38[55]). Харизматичність подружжя, як і целібату, залежить від умов, про які пригадує св. ап. Павло при описі харизмів в 1 Кор. 12-14, тобто від «місця» їх в Церкві.

 

Всі вищезгадані тексти показують загальну панораму розуміння харизмів св. ап. Павла. Ключовим текстом є 1 Кор. 12, 7. Відштовхуючись від нього і беручи до уваги інші вищезгадані тексти, отримуємо наступне визначення харизмів, які знаходяться в Посланні до Римлян та Пастирських Посланнях св. ап. Павла: Харизми – це спеціальні дари (перелік яких окреслюється завдяки текстам Нового Заповіту), дані деяким членам Церкви, через які маніфестується в емпіричний спосіб Святий Дух, і ціллю яких є користь для Христової спільноти. Харизми мають еклезіальний характер, бо знаходяться в конкретній структурі Церкви і підпорядковані апостольському авторитетові, служать збудуванню та єдності Церкви, а також не можуть руйнувати порядку Церкви та порядку під час Святої Літургії. Користання з харизм включає любов Божу і відкритість на Христову спільноту.[56]

 

Крім вчення св. ап. Павла про харизми, а саме про харизму пророкування, на нашу  увагу заслуговує Книга Одкровення Богонатхненного Автора, написана в харизматично-пророчому дусі. Дана Книга є літургійною, адже структурно її елементи відповідають Божественній Літургії: привітання (початковий виголос Святої Літургії), проповідь Автора до Церков, жертва Агнця та всіх тих, хто вибілили у Його крові свою одіж (пор. Од. 7, 14) та спасіння й заохочення до радості всіх, хто у Церкві знаходиться.

Літургія Первісної Церкви, бувши написаною в містично-профетичному дусі, є закритою від тих (розвідників Римської імперії), хто спричинювався до переслідування першої Церкви. Саме тому древня Церква, як жінка, що «вродила Дитину» (пор. Од. 12, 4) у Пресвятій Євхаристії  «втекла на пустиню» (Од. 12, 6) від переслідування. Даний образ Церкви є також образом Пресвятої Богородиці – Матері Церкви.

 

Варто зауважити, що український переклад «і зараз у Дусі я був» (Од. 4, 2), означає стан Автора, у якому він перебував під проводом та натхненням Святого Духа. Дух Святий просякнув його нутро, сповнив правдою, яку пророче та харизматично у проповіді об’являє служитель Первісній Церкві. Дані слова є повʼязані зі словами: «Блаженний, хто читає, і ті, хто слухає слова пророцтва, [тобто Святе Євангеліє], та додержує написане в ньому, час бо близький!» (Од. 1, 3). Дослідники Книги Одкровення, яка належить до т. зв. «Corpus Ioaneum», стведжують, що Автор Книги походить зі школи св. ап. Івана. Книга Одкровення (у початків якої стоїть Улюблений Учень Христа – євангелист Іван) – це Свята Літургія Первісної Церкви, у якій Богонатхненний Автор (учень св. Івана Богослова, який підписується іменем учителя) служить Святу Літургію. Під час Святої Літургії  Первісна Церква отримує «обʼявлення Ісуса Христa»  (Од. 1, 1) завдяки пророчій харизмі Служителя Літургії, яку йому «дав Бог» (Од. 1, 1).


Книгу Одкровення потрібно читати як Книгу, написану для збудування та духовного підсилення першої переслідуваної спільноти, яку Богонатхненний Автор подає по-пророчому сучасній спільноті Церкви, описуючи в містично-харизматичному дусі першу Літургію Церкви. Богослівʼя про харизми подається св. ап. Павлом в катехетичному стилі для тих, хто робить перші кроки у вірі. Натомість св. Іван Богослов, як Автор книг для священнослужителя – зрілого християнина та проповідника – вже глибинно та багатогранно вияснює благодать та харизми, подаючи читачеві все те, що сам духовно переживає.[57]       

 

б) Перелік і характеристика окремих харизм в Першому Посланні до Коринтян

 

В трьох місцях Першого Послання до Коринтян згадується про наступні харизми, які з метою більш детального аналізу наочно зіставимо в таблиці, використавши дещо незвичну нумерацію:

 

 

1 Кор. 7, 2-7

1 Кор. 12, 8-10

1 Кор. 12, 28. 30

1) подружжя

2) вільний стан

 

 

 

 

 

 

 

1  слово мудрості (logos sofias)

2  вміння пізнавати [cлово знання] (logos gnoseos)

3  віра (харизматична: pistis en to auto pneumati)

    дар зцілення (carismata iamaton)

5 сила творити чуда (energemata dunameon)

6 дар пророкування (profeteia)

7 розпізнавання духів (diakriseis pneumaton)

8 дар різних мов (gene glosson)

9 тлумачення мов (ermeneia glosson)

 

 

 апостоли (apostoloi)

 учителі (didaskaloi)

     дар допомагати (antilemyeis)

     дар управляти (kuberneseis)

3

 

 

 

 

    дар зцілення

   дари чудес (dunameis)

 

пророки (profetai)

 

 

 

   дар говорити різними мовами

   дар тлумачити [мови] (diermeneuousin)

 

Дана таблиця взята з: G. Rafiński, «Pawłowe pojęcie chryzmatów», Duch Odnowiciel. Communio 12, Poznań 1998, 319.     

 

Отримуємо певний образ, який можна упорядкувати наступним чином:

1. В 1 Кор. 12, 28. 30 апостоли займають перше місце, які мають харизму та уряд одночасно. Апостол встановлює правила користання з харизми.

2. Пророки (і пророчиці: див. 1 Кор. 11, 5) є глашатаями натхненного слова, які служать «для збудування людей, для їх скріплення і розради» (1 Кор. 14, 3), та виявляють тайники серця (1 Кор. 14, 25). Згідно з 1 Кор. 14, 29-31, пророки займаються переданням слів, але тоді коли знаходяться у спільноті, після виступу «двох чи трьох», інші мають «передати» їхні слова. Характерною рисою пророчого слова є їхнє походження з Об’явлення (див. 1 Кор. 14, 30).

 

Місія пророків не має нічого спільного з вгадуванням майбутнього. Вони займають друге місце після апостолів, в «ієрархії» служіння, вказаній в 1 Кор. 12, 28. З активністю пророків пов’язана харизма «розпізнавання духів», яка означає здатність відрізняти автентичні та фальшиві пророцтва (пор. 1 Кор. 14, 29; 1 Сол. 5, 19-21; 1 Ів. 4, 1).

 

3. Вчителі у своєму вченні під час катехизації перед Святим Таїнством Хрещення і літургічного зібрання зверталися до написаних документів, особливо до Старого Заповіту, Євангельської Традиції та інших Апостольських писань.[58] Вони займають третє місце в «ієрархії» служіння, яку маємо в 1 Кор. 12, 28. Здається, що саме з особами вчителів особливо єднаються харизми, названі як «слово мудрості» і «вміння пізнавання». «Слово мудрості» не є тільки даром внутрішньої мудрості, але означає її вираження словами, які походять від Святого Духа (пор. 1 Кор. 2, 13). «Вміння пізнавати» може означати здатність вникати в правду Євангелії.

 

4. Три дари належать до доповнення місіонерів і допомагають в діянні через них Богові: віра (харизматична), дар зцілення і чинити чуда. «Віра в Дусі» означає віру, про яку пише св. ап. Павло в 1 Кор. 13, 2: це віра, яка «переносить гори», а тому чинить чуда (пор. 2 Кор. 8, 7, де «віра» згадується разом з харизмами «мови» та «знання»). Термін «dynamis» (пов’язаний з терміном «чуда») був дуже важливим характеристичним елементом для коринтян. Даний термін зустрічається 25 разів в Посланні до Коринтян.

 

5. Два дари стали активнішими під час Літургічного зібрання: «дар різних мов» і «дар трактування мов» (пор. 1 Кор. 14, 27-28). Дар мов (глосолалії) означає таємничу фонетичну активність, спричинену Святим Духом (не йдеться про дар мов, про який читаємо в Дії. 2, але спосіб виражання, який відсутній у всіх мовах). Дар пояснювання мов не означає переклад «речення за реченням» під час глосолалії, але глобальну інтерпретацію того, що через Святого Духа натхненний сказав для будування спільноти.

 

6. Важливішими для суспільного життя локальної Церкви були «допомоги» та «керівництва». Обидва ці звороти виступають тільки раз у всьому Новому Заповіті, тому можемо тільки загально припускати, що йдеться про харизматичні спосібності несення допомоги іншим і про харизматичну здатність керувати спільнотою.

 

7. Реалізація різних завдань в Церкві деколи була пов’язана з харизмою життя в целібаті, мотивом чого була більша відкритість та відданість Господу (пор. 1 Кор. 7, 32-35[59]), хоч також життя в подружжі становить харизму.[60]

 

Необхідно зауважити, що в Першому Посланні до Коринтян на тлі інших Послань, які належать до «Corpus Paulinum» бачимо «експозицію харизмів». Св. ап. Павло показує важливість значення харизм, які так щедро виступають в Церкві Коринту. Апостол Народів говорить про харизми в контексті подружжя та дівицтва (щодо стилю життя), а також згадує про специфічну харизму «глосолалії» та «пророкування», поставивши понад ці харизми любов. Чи означало б це його дистанціювання від харизм? В жодному випадку. Він чітко показує, що християнин не має їх прагнути понад усе, але повинен розвивати в собі Божу Любов, Святого Духа через молитву, вчинки милосердя та християнський послух старшим спільноти.

 

У світлі Послання до Коринтян бачимо, що деякі харизми, які мають місце в Коринті, є відсутніми в інших християнських спільнотах. Саме тому св. ап. Павло показує, що Церква дихає любов’ю, а тому харизматична гарячка та пошук спектакулярних харизм не є так важливий, якщо це веде до занедбання в практиці вчинків милосердя та християнської любові до інших.

 

 

6. Проблематика місця харизм в структурі Церкви (від Послання до Римлян до Пастирських Послань: Римлян, Филип’ян, Колосян, Ефесян, Тита, 1 Тимотея, 2 Тимотея)

 

В Посланні до Коринтян св. ап. Павло подав основні критерії харизмів. В пізніших Посланнях, які належать до «Corpus Paulinum», термін «харизма» (ca,risma) появляється тільки в Посланні до Римлян і в 1-2 Посланні до Тимотея, причому в Посланні до Тимотея Апостол Народів говорить про нову дійсність щодо переліку харизмів, які були названі швидше (йдеться про харизму отриману «через накладання рук»). З цього випливає, що термін «харизма» мав «локальний» характер, тобто цікавив жителів Коринту, а звідти поширювався на всю Церкву (Послання до Римлян також було написано в Коринті).[61]

 

7. Поняття харизмів в Рим. 12, 3-8

 

Послання до Римлян є другим Посланням, яке знаходиться біля Першого Послання до Коринтян. Це послання присвячує багато уваги явищу харизмів, адже саме в посланні до Римлян знаходяться вірші 12, 3-8, які кидають додаткове світло на Павлове розуміння харизмів, сформоване в Посланні до Коринтян.

 

В Посланні до Римлян розуміння харизмів пов’язане є з двома аспектами:

 

1) Харизми є вписаними в конкретну структуру Церкви, а це означає, що харизматик повинен віднайти місце своєї харизми в тій структурі. Саме такі засадничі підстави знаходимо в Рим. 12, 3-8: «Через дану мені благодать кажу кожному з вас не думати про себе більш, ніж належить думати, але думати скромно, у міру віри, як кожному Бог наділив» (12, 3).

 

Відразу після цього речення Апостол Народів подає перелік харизм, які мають своє відношення до харизматиків. Церква є – згідно з вченням св. ап. Павла – єдиним Тілом в Христі (Рим. 12, 5), в якому кожен член має визначене Богом місце. В Церкву є також вписані харизми. Потрібно відкрити і прийняти своє місце в спільноті. Життя спільноти повинно прийняти своє місце в Церкві. Св. ап. Павло противиться засаді конкуренції і підкреслює важливість спільного існування та виконання різних функцій в спільноті. Крім необхідності пізнання свого місця у спільноті необхідно практикувати власні харизми (пор. Рим. 12, 8). Правило, яке в практиці базується на підпорядкуванні себе конкретній структурі Церкви, не є простим. Свідомий цього св. ап. Павло, бажаючи уникнути дискусії, відгукується до авторитету даного йому Богом: «Через дану мені благодать кажу кожному з вас не думати про себе більш, ніж належить думати, але думати скромно, у міру віри, як кожному Бог наділив» (Рим. 12, 3).[62]

 

2) Випереджуючий контекст Рим. 12, 3-8, а саме текст, який міститься в Рим. 12, 1-2, надає поняттю харизмів специфічний відтінок. Згідно з баченням св. ап. Павла вони підпорядковані розумові і домагаються розумної рефлексії зі сторони харизматика. Рим. 12, 1-2 становить синтез всієї моральної частини Послання, в світлі якої необхідно читати наступні засади, які містяться в Рим. 12-15, а тому також з Рим. 12, 3-8.

 

З Рим. 12, 1-2 випливає, що відкривання свого місця в спільноті Церкви є процесом, в якому необхідною є розумна оцінка дійсності, адже людське життя описане як «розумна служба Божа» (Рим. 12, 1), як процес «переміни себе через відновлення розуму» і «пізнання» дійсності (12, 2). Тут не йдеться про розум як «природну» якість, який є властивістю людини і є перемінений Святим Духом (див. Рим. 1, 28). Саме тому потрібно правильно розуміти харизми і своє місце в Церкві. Актуальними залишаються критерії оцінки харизм, які вказав Апостол Народів в 1 Кор. 12-14 (критерії будування Церкви, служби єдності Церкви і підпорядкування себе апостольському авторитетові).

 

«Розумність» використання харизм породжує проблеми відношення до дару мов (див. 1 Кор. 12), а це проблема фонетичної активності без діяння «nous». Це не означає, що глосолалія не має значення: св. ап. Павло трактує її як харизму і сам її практикує (1 Кор. 14, 18[63]), а в Рим. 8, 26 пише, правдоподібно про глосолалію як про найглибшу форму молитви, яка пливе з натхнення Святого Духа.[64] У світлі Рим. 12, 1-2, глосолалія повинна мати певний аспект «розумності».[65] Розумність у випадку глосолалії не може торкатися істоти цієї харизми. «Розумність» глосолалії полягає на конечності розумного розпізнання своєї харизми (чи виконує він автентичні риси харизми, чи є хибним), а також чи обставини дозволяють на актуалізацію.

 

З вищевказаного аналізу Першого Послання до Коринтян в Посланні до Римлян св. ап. Павло дещо модифікує поняття «харизми».

 

На підставі цього можемо скласти таке визначення «харизми» – це спеціальні дари (число яких специфікуємо на підставі текстів Нового Заповіту) дані деяким членам Церкви, через які проявляється в емпіричний спосіб Святий Дух, ціллю Якого є бути корисним. Харизми мають церковний характер, а це означає, що вони мають свій прояв в Церкві і підпорядковані апостольському уряду, як також служать єдності та зростанню Церкви і не руйнують порядку під час звершення Святої Літургії. Користання з харизмів включає в себе «любов» та «розумне розпізнання».[66]

 

 

8. Перелік харизмів в Рим. 12, 6-8

 

В Рим. 12, 6-8 появляються вищевказані харизми пророків і вчителів (пор. 1 Кор. 12, 28), а також дар «головування» (Рим. 12, 8), наближений до дару «керування» з 1 Кор. 12, 28. Вони показують функцію тих, які втішалися авторитетом у спільноті, будучи, водночас, чинниками, які впорядковували життя спільноти. Однак у списку, який міститься в Рим. 12, 6-8, появляються ще чотири не згадані вище харизми: «дияконський уряд», дар «потішання», «хто подає у простоті» і «сповнюючого вчинки милосердя».

 

Диякони (пор. 1 Кор. 16, 15; Ді. 6, 1) займалися наданням матеріальної допомоги. Цю функцію звершували також жінки, як напр. Фива, диякониса Церкви в Кенхреях (пор. Рим. 16, 1), про яку пригадує римлянам св. ап. Павло. Дар «напімнення» названий харизмою «духовного отця» спільноти. Дар «подавання в простоті» названий харизмою тих, хто роздавав своє багатство іншим (пор. 2 Кор. 9, 11. 13). Перелік харизмів закінчується згадкою про тих, хто служив іншим в рамках діяння милосердя.

Нові харизми, про які чуємо, служать для розбудови спільноти вірних, в якій потрібно впорядковувати суспільне життя (саме такий характер має дияконський уряд, який служить для звершення вчинків милосердя). Всі ці ініціативи лягали на плечі «спонсорів», які мали харизму роздавання (зі своїх маєтків).

 

Отож, перелік харизмів, які знаходяться в Рим. 12, 6-8, вписується у специфіку харизм присутніх в Посланні до Римлян. В Посланні говориться про важливу роль харизмів у розвитку Церкви. Суть розвитку цієї теми йде в двох напрямках:

 

а) Св. ап. Павло не йде в руслі заперечення та заборони, а навпаки – встановлення критеріїв, які дозволяють на властиве користання з харизм. Харизми для Апостола Народів є знаками влиття Святого Духа. В Посланні до Римлян підкреслено необхідність підпорядкування харизмів апостольському авторитетові. Св. ап. Павлові не йдеться про «сліпий послух», адже джерелом моральної вартості кожного вчинку є розум (перемінений Святим Духом). Саме тут необхідним є інтелектуальний труд в розпізнаванні та практикуванні власних харизм і відповідальності за власне діяння.

 

б) Появляються нові харизми, які виступають внаслідок зміни нової дійсності Церкви. Це нові харизми, скеровані «суспільно» для кращого керування Церквою. «Корисність» харизм залежить від Святого Духа, Який діє згідно із ситуаціями та обставинами в Церкві.[67]

 

 

9. Харизми в Посланні до Филип’ян та Колосян: вторинне значення харизм?

 

Поняття харизм не є присутнім в Посланні до Филип’ян і Колосян (подібно є в Посланні до Єфесян). Якщо прийняти, що Послання до Филип’ян та до Колосян є останніми з написаних Апостолом Народів, то з цього виникало б, що від часу написання Послання до Римлян св. Павло до кінця свого життя не повертався до розважання над харизмами. Проте Апостол Народів зауважує саме в цих посланнях присутність деяких дарів в житті Церкви, які є великими харизмами.

 

В Посланні до Филип’ян говориться тільки про один такий дар, а саме про дияконське та єпископське служіння.

 

В Филип. 1, 1 йдеться про «дияконів та єпископів», до яких звертається Апостол Народів: «Павло й Тимофій, раби Христа Ісуса, до всіх святих у Христі Ісусі, що знаходяться в Филипах, з єпископами та дияконами».

 

Термін «episkopos» означає керівника, старшого в Церкві (подібно, як в Книзі Дій Апостолів, Першому Посланні до Тимотея і в Посланні до Тита св. ап. Павло застосовує термін «presbyteros»). Згадані при них диякони повинні були звершувати важливу функцію в Церкві в Филипах. Вони стояли високо в ієрархії, адже Апостол Народів згадує про їхнє служіння в адресі Послання. Інші харизми відсутні в Посланні до Филип’ян, або рідко згадуються.[68]

 

Також в Посланні до Колосян появилася тільки одна згадка про харизму – сам св. ап. Павло називає себе «апостолом» (Кол. 1, 1). Цікавим є застосування терміну «вчитель» (Кол. 1, 28): participium «навчаючи», який описує активність св. ап. Павла. Неясно говориться про дияконське служіння, де Апостол Народів говорить про «служіння» Архипа (Кол. 4, 17) та Тихіка, який був вірним «служителем» (Кол. 4, 7). Образ харизм є надто скромним, тому що Колосяни були близькими до «єресі». З певністю можемо стверджувати, що харизматиком був і св. ап. Павло, але ж він своїм даром нічного не вносить в образ Церкви в Колосах, тому що не був засновником тієї спільноти (пор. Кол. 1, 7-8).[69]

 

10. Ренесанс та інтенсивність рефлексії над харизмами в Посланні до Єфесян та в Пастирських Посланнях

 

Послання до Єфесян та Пастирські Послання (Тит., 1-2 Тим.) правдоподібно становлять т.зв. девтеро-Павлові Послання. Цікаво, що після «мовчання» на тему харизмів в останніх Посланнях фундаментально Павлових (Филип. Кол.), знову повертається відносно багата рефлексія над темою харизмів в Посланні до Єфесян і в Пастирських Посланнях. Останні Послання належать до «Corpus Paulinum», вказуючи на те, що дійсність харизмів є суттєвою для життя Церкви і таким акцентом відкривають нову рефлексію післяапостольських часів Церкви.

 

Автор Послання до Єфесян не застосовує термін «харизма» (будучи згідним в цьому зі св. Павлом в останні декілька років його життя), але виразно посилається до цієї надприродної дійсності, яка міститься у Посланнях св. ап. Павла. В етапі повстання Послання до Єфесян можемо говорити про харизматичний «ренесанс» в тому значенні, що дійсність харизмів є зауважена як суттєва необхідність для життя Церкви. Характерною рисою Послання до Єфесян є те, що всі харизми пов’язані з локальною елітою Церкви. Ключовим текстом є Єф. 4, 7-13. [70]

 

Дійсність харизмів є для автора цього Послання дуже важливою. Він пише вже про знані нам харизми «апостольства» та «пророкування» (Єф. 2, 20; 3, 5; 4, 11), як також про «євангелистів», «пастирів» та «вчителів» (Єф. 4, 11). Текст Єф. 4, 7-13, в якому говориться про п’ять дарів, вносить нове світло в розуміння істоти харизмів. Тільки славний Киріос (Господь) встановлює харизматичні уряди з ціллю будувати Тіло Христове, яке зростає (Єф. 2, 20) під впливом Святого Духа.

 

Для теми Киріос-Пнеума – це цінне історіоспасаюче доповнення в дійсності еону: Христос залишається Господом своєї Церкви, а керівництвом займається Святий Дух.[71]

 

В Посланнях до Тимотея термін «харизма» зустрічається двічі (1 Тим. 4, 14; 2 Тим. 1, 6). Крім цього тут появляється п’ять інших дарів, які в інших Посланнях були названі харизмами.

1 Тим. 4, 14: «Не занедбуй благодатного дара в собі, що був даний тобі за пророцтвом із покладенням рук пресвітерів».

 

Текст відноситься до обряду свячень, знаного вже в часи повстання Послання. Пророцтва служили для того, щоби пізнати кандидата (пор. 1 Тим. 1, 18). Обряд рукоположення на кандидата «старшими» служив післанництву кандидата (пор. Числ. 27, 18-23; Втор. 34, 9).[72]

 

2 Тим. 1, 6: «З цієї причини я нагадую тобі, що ти розгрівав Божого дара, який у тобі через покладання рук моїх». Тут св. ап. Пвло нагалує про свячення які отримав Тимотей. В даному реченні йде мова про те, що способом отримання харизми є тільки накладання рук. Св. ап. Павло виражає переконання про автентичність зв’язку, яка пов’язує Тимотея з св. ап. Павлом.[73]

 

Обидва тексти описують харизму, яку має лідер локальної Церкви, св. ап. Тимотей. Способом отримання харизми є свячення: обряд накладання рук «старшими». Фундаментальне значення у спільноті мали «пророки» і «старші», а також «висвячений» ними харизматик. Ця харизма проявляється єдністю (1 Тим. 1, 6) харизматика з Павлом, а тому має аспект «апостольського приємства».[74] Саме тому ця харизма в двох Посланнях до Тимотея набирає інституційного характеру.

З всього вищесказаного ми можемо остаточно подати визначення харизми у св. Павла:

 

Харизми – це спеціальні дари (число яких відносне до текстів Нового Заповіту) дані деяким членам Церкви, завдяки яким в емпіричний спосіб проявляється Святий Дух, ціллю яких є їхня корисність. Харизми мають еклезіальний характер, що означає їх підпорядкування апостольському авторитетові, а також служать розбудові та єдності Церкви та не руйнують порядку під час Святої Літургії. Користання з харизмів включає в себе любов та розумне дослідження. Видимий спосіб отримання харизмів в поапостольському періоді відбувався через накладання рук колегією пресвітерів.[75]

 

Аналізуючи все вищесказане, бачимо, що Церква має «харизматичну структуру» не таку, яку бачить Г. Кінг, але ту, яка ієрархічно структурна. Також Святий Дух обдаровує спільноту своїми дарами «так як хоче» (пор. 1 Кор. 12, 11).

Катехизм Католицької Церкви поширює поняття харизмів в такому плані:

 

1) «харизма правди», яка полягає в апостольському приємстві (ККЦ 94);

2) Харизматичний характер має Учительський Уряд Церкви (пор. ККЦ 890), завдяки «харизмі непомильності» в справах віри та моралі (пор. ККЦ 2035), а саме:

 

Римський Архиєрей, коли навчає як найвищий Пастир і Учитель усіх вірних, до яких належить утверджувати своїх братів у вірі, в остаточний спосіб проголошує науку, яка стає обов’язковою у справах віри і звичаїв [кан. 597 § 1 ККСЦ (CCEO) = кан. 749 § 1 ККП (CIC)];

 

a також:

 

Колегія єпископів, коли Єпископи, виконують учительський уряд, зібрані на Вселенському Соборі; вони як учителі й судді віри і звичаїв, проголошують в остаточний спосіб для всієї Церкви науку, якої слід дотримуватись у справах віри і звичаїв. Або коли, розпорошені по світу, зберігаючи зв’язок спільности між собою і наступником святого Петра, навчаючи разом з цим же Римським Архиєреєм автентично в справах віри і звичаїв, виражають одностайність у тому, що щось треба прийняти як остаточно зобов’язуюче» [кан. 597 § 2 ККСЦ (CCEO) = кан. 749 § 2 ККП (CIC)].[76]

 

3) «Особиста харизма свідка Божої Любові щодо людей» (…), яка «може бути переданою» (ККЦ 2684: Ілля – Єлисей; Іван Хреститель – його учні).

 

Вищевказаний перелік говорить про актуальність біблійних харизм в сьогоденні, проте перелік «нових» не може бути кардинально поширений. Розпізнання харизм («розпізнання духів») є також харизмою, а тому не всі його мають. Варто зазначити, що носієм харизм є жива Традиція, яку творить Святий Дух. Саме тому дійсність харизм є відкритою на майбутнє.

 

Деякі харизми мали більше значення, ніж інші: апостоли (передавання уряду через накладання рук: 1-2 Тим.). Важливу функцію мали пророки, вчителі і ті, які адміністрували добром спільноти. Інші харизми, сконцентровані на пізнанні, мають другорядне значення в тому сенсі, що не проявлялися щоденно в Церквах св. ап. Павла.

 

Св. ап. Павло в своїй особі єднав багато харизмів. Він був харизматиком «par excellance». Він був перш за все лідером (апостолом), але також християнським пророком. Також і сьогоднішня Церква, яка є апостольською, потребує пророків. Церква, в якій відсутні пророки, прямує до втрат. Саме тому зі сторони сьогоднішніх священнослужителів необхідно пам’ятати засаду: «Духа не гасіть». Зі сторони харизматиків необхідна рефлексія над своїми харизмами і їх місцем в Церкві, разом з свідомістю, що існує як фальшиве, так і правдиве пророцтво.

 

Всупереч багатій біблійній традиції поняття «харизм» живе своїм «власним життям», будучи відірваним від джерела, яким є Новий Заповіт. Навколо цього поняття повстало багато стереотипів, які не є згідні зі Святим Письмом. Неправильні стереотипи існують в практичному житті Церкви. Звідси береться дещо погордливе твердження: «Це харизматик!», надане людині, яка не панує над реальністю життя? Необхідно зауважити, що св. ап. Павло, який був харизматиком, був водночас практичним душпастирем. З іншої сторони від стереотипів не є вільні члени груп віднови в Святім Дусі та інших харизматичних рухів, яким часто бракує солідної біблійної формації, вивчення канонічного права, догматичного, морального, патристичного богослів’я.[77]

 

Твердження протестантського богослова Г. Кінга, що всі християни є харизматиками, було скероване проти структури Церкви. Даний богослов знівелював роль харизмів, як надприродного явища, яке є актуальним і в сьогоденні.

 

Необхідно зауважити харизматичність Римського Архиєрея Франциска, який звернув увагу всіх християн на місію допомоги бідним та знедоленим. Римський Понтифік Франциск відштовхується у своєму богослів’ї від слів:

 

Чи ж ось це не той піст, що Я вибрав його: розв’язати кайдани безбожності, пута ярма розв’язати й пустити на волю утиснених, і всяке ярмо розірвати? Чи ж не це, щоб вламати голодному хліба свого, а вбогих бурлаків до дому впровадити? Що як побачиш нагого, щоб вкрити його, і не сховатися від свого рідного? Засяє тоді, мов досвітня зоря, твоє світло, і хутко шкірою рана твоя заросте, і твоя справедливість ходитиме перед тобою, а слава Господня сторожею задньою! Тоді кликати будеш і Господь відповість, будеш кликати і Він скаже: Ось Я! Якщо віддалиш з-поміж себе ярмо, не будеш підносити пальця й казати лихого, і будеш давати голодному хліб свій, і знедолену душу наситиш, тоді то засвітить у темряві світло твоє, і твоя темрява ніби як полудень стане і буде Господь тебе завжди провадити, і душу твою нагодує в посуху, кості твої позміцняє, і ти станеш, немов той напоєний сад, і мов джерело те, що води його не всихають! І руїни відвічні сини твої позабудовують, поставиш основи довічні, і будуть тебе називати: Замуровник пролому, направник шляхів для поселення! (Iс 58, 6-12).

 

Ця місія Церкви сьогодні привідкриває нові горизонти і допомагає людству побачити безцінну гідність людини, яка бере участь в житті Пресвятої Трійці через Божу благодать.[78]

На всесвітньому зʼїзді харизматичних католицьких спільнот Святійший Отець Франциск зауважив, що харизматичний рух подібний є до симфонічного оркестру, яким диригує Христос. Щоби оркестрові партії були успішно виконані, насамперед є необхідним досконале вивчення нотної грамоти (вивчення Слова Божого, Традиції, богослівʼя), а також потрібно слухати Диригента, Який промовляє через Учительський Уряд Церкви. Досконале виконання партитури – це участь у Святій Літургії, всіх паралітургійних богослужіннях та активній катихизації і наверненню середовища своїм прикладом, що означатиме виконання слів Спасителя: «Ви сіль землі» (Мт. 5, 13).

 

 



[1] Італійський богослов П. Паренте подає поділи благодаті:

1) «Благодать несотворена», тобто сам Бог, який уділяється людям;

2) «Благодать сотворена» – дар, даром даний Богом;

3) «Благодать Божа» – благодать, що розглядається як незалежна від заслуг Христа (напр., благодать Адама);

4) «Благодать Христова» – та, що випливає з заслуг Спасителя;

5) «Благодать зовнішня» – та, що торкає людину ззовні (напр., Євангеліє);

6) «Благодать внутрішня», що вливається в дух людський, діючи на його бажання.

7) «Благодать даром дана», що Бог дає людині для добра інших (напр., благодать пророцтва).

8) «Благодать добродійна» призначена для добра того, хто її одержує;

9) «Благодать діюча» – динамічний перехідний дар (напр., імпульс на волю людини);

10) «Благодать постійна» (освячуюча) – постійний дар, що живе в злуці з душею (напр., віра, надія, любов).

11) «Благодать діюча» ділиться на різні роди:

а) «побуджуюча»,

б) «випереджуюча»,

в) «вистачальна»,

г) «успішна» і т.п; пор. П. Паренте, Христологія, ІІ, Львів 1993, 9.

[2] Катехизм Української Греко-Католицької Церкви «Христос – наша Пасха», № 266, Львів 2011, 95.

[3] Пор. Cz. S. Bartnik, Historia filozofii, Lublin 2000, 481.

[4] Корінь «car» включає відчуття вподобання того, що цінне та добре, атракційне, показове, тобто те, що афективне.

[5] Пор. A. Vanhoye, I carismi nel Nuovo Testamento, Roma 1986, 18-28.

[6] Пор. BDK 2, 501.

[7] Пор. BDK 2, 502; пор. J. H. Moulton, Grammar of New Testament Greek, III, Edinburg 1963, 58, 70.

[8] У перекладі LXX таке застосування знаходимо тільки у Книзі Ісуса сина Сираха: Сир. 7, 33 (Синайський переклад). Натомість Кодекси Ватиканський та Олександрійський вживають замість терміну «charisma» термін «charis», у тексті Сир. 38, 30 (Ватиканський переклад). Термін «charisma» важче зрозуміти у значенні «charisma» (помазання, миропомазання, намащення). У версії перекладу Теодотіона зустрічаємо термін «charisma», застосований у Пс. 30, 22 у значенні єврейського терміну «hesed», що переклад LXX передає терміном «eleos» (доброта). У Теодотіона слово харизма «charisma» часто виступає в понятті дару.

У Філона Олександрійського цей термін зустрічаємо тричі: двічі у одній фразі, яка знаходиться у творі Legum allegoria 3, 78, а третій раз у фрагменті твору Oracoli Sibillini 2, 54; пор. W. F. Moulton, A. S. Geden, A Concordance to the Greek Testament according to the Texts Westcott and Hort, Tischendorf and the English Revisers, Edinburg 1970, 1005.

[9] Пор. R. Morgenthaler, Statistik des Neutestamentlichen Wortschatzes, Zürich-Stuttgart 1973, 155.

[10] Пор. BDK 2, 501.

[11] Пор. ibid.

[12] Початком харизматичних рухів вважається 1 січня 1901 р. у Сполучених Штатах Америки. У наступних роках з’явилися групи методистів, які говорили про свій специфічний досвід святості. Ці групи наголошували на двох етапах у житті та досвіді Святого Духа:

1) «наверненні у вірі до Христа», та

2) «освяченні». Деякі з їхніх представників називають цей рух «хрещенням у Святому Дусі».

Ці групи шукали у Святому Письмі знак правдивого хрещення у Святому Дусі, розглядаючи текст книги Дій Святих Апостолів (2, 1-12; 10, 44-48; 19, 1-7). Єдиною відповіддю цього руху на даний текст була інтерпретація дару глосолалії.

1 січня 1901 р. студентка Агнеса Осман попросила проповідника під час спільної молитви покласти на неї руки. В цей час вона «відчула» хрещення у Святому Дусі і почала «говорити т.зв. різними мовами».

Цей рух почав поширюватися у штатах Канзас, Техас та Каліфорнії. З 1906 р. цей рух появився також у державах Європи: Великобританії, Німеччині та країнах Скандинавії. У 1909 р. численні протестантські церкви Німеччини опублікували спільну декларацію Die Berliner Erklärung (Берлінське пояснення), в якому засудили п’ятидесятницький рух. Конгрес Лютеран у США в 1978 р. опублікував Інструкції «The Holy Spirit in the Life of the Church» (Minneapolis, Augsburg Publishing House 1978) присвячені доктринальним проблемам та вияву деструктивного характеру впливу цього руху на психіку людей; (E. Krajewski, Geistesgaben. Eine Bibelarbeit über 1. Korinther 12-14, Kassel, Oncken 1963, 12-13.

Харизматичний рух появився і має свій розвиток також в Католицькій Церкві. Він завжди повинен бути під пильним наглядом компетентної церковної влади. В 1975 р. на міжнародному конгресі, пов’язаному з цим рухом, італійський богослов М. Сімонетті зазначив: «Учасники цього руху, особливо світські особи, повинні добре вивчати Святе Письмо, догматику і канонічне право, щоби не створювати внутрішніх проблем в Церкві». Церква не забороняє присутність харизматичних спільнот, але звертається до кожного з них бути відповідальним та дбати про зріст числа вірних Католицької Церкви. Крім їхніх молитовних зібрань вони не повинні забувати, що найважливішим центром християнського життя є Свята Літургія де центром є  Євхаристійний Ісус.

Не можна забувати і про інші літургічні практики, затверджені церковною владою, піст, милостиню, а тому потрібно, крім приватних молитов, пам’ятати про молитву Церкви (особливо читання Молитвослова), встановлену Отцями Церкви, та церковну Традицію, а також про те, що вчить Свята Мати Церква через богонатхненне, непомильне вчення Вселенських Архиєреїв (непомильність Римського Архиєрея у справах віри та моралі є також харизмою, тобто даром Святого Духа, якою Бог обдаровує через вчення Понтифіків всю церковну спільноту) та всіх єпископів, які виконують учительський уряд, зібрані на Вселенському Собрі, або розпорошені по світу, збергаючи звʼязок спільності між собою і наступником святого Петра, навчаючи разом з цим же Римським Архиєреєм автентично в справах віри та звичаїв (пор. кан 597 § 2 ККСЦ); (пор. J. M. Viejo, I carismi: 1 Cor 12-14, Roma 2009, 6).

Історично склалося, що в діалозі з Римською імперією Католицька Церква для «libertas ecclesiae», тобто для своєї незалежності, постійно підкреслювала та випрацювала юридичну сторону непомильного авторитету Римського Архиєрея. Згідно з містичною візією св. Томи Аквінського, Церква має благодать непомильності та розуміння «gratia capitis» (S. Th. III, q. 8), яке було розвинуто в богослів’ї, а також в канонічному праві, як аргумент та опора догми про непомильність Римського Архиєрея. Необхідно додати, що св. Джакомо з Вітербо (1255-1307), підкреслював, що Римський Архиєрей є видимим главою, в якому уприсутнюється Христос, невидимий Глава Церкви. Якщо згадати про офіційні державні та церковні документи від: «Decretum Gratiani» (1140 р.), «Summa de ecclesia» (1463 р.) кардинала Хуана де Торквемади (1388-1468) та «Controversiae» св. Роберта Белларміна (1586-1593) і аж до постанов Другого Ватиканського Собору, то побачимо, що все богослів’я спирається на доктрині про Святого Духа, Який є гарантом непомильності церковної ієрархії, непомильного вчення Римського Понтифіка та єпископів, розпорошених по всьому світі, які навчають разом з Римським Архиєреєм та тривають у його непомильному вченні. Саме тому всі вірні, особливо харизматики повинні слухати вчення Учительського Уряду Церкви і покірно виконувати волю компетентної церковної влади; пор. F. Lambasi-D. Vitali, Lo Spirito Santo: Mistero e Presenza. Per una sintesi di pneumatologia, Bologna 2004, 254-255.

Вчення Церкви про харизму непомильності Римського Архиєрея в справах віри та моралі було на Першому (1869-1870) [Догматична Конституція про Церкву Pastor Aeternus] та Другому (1962-1965) [Догматична Конституція про Церкву Lumen Gentium 25] Ватиканських Соборах. Необхідно зауважити, що непомильне вчення св. ап. Петра є тому, що «не тіло і кров тобі оце виявили, але Мій Небесний Отець» (Mт. 16, 17). Непомильне вчення св. ап. Петра та його наступників є закорінене у волі Отця, Який зміцнює та забезпечує правдивістю учительський уряд Римського Архиєрея. Саме тому ця харизма непомильності виражається в кан. 597 § 1 ККСЦ (CCEO) = 749 § 1 ККП (CIC):

Infallibilitate in magisterio vi muneris sui gaudet Romanus Pontifex, si ut supremus omnium christifidelium Pastor et Doctor, cuius est fratres suos in fide confirmare, doctrinam de fide vel de moribus tenendam definitivo actu proclamat.

Непомильністю у навчанні відзначається з огляду на свій уряд Римський Архиєрей, коли, як найвищий Пастир і Учитель усіх вірних, до якого належить утверджувати своїх братів у вірі, в остаточний спосіб проголошує науку, яка стає обов’язковою у справах віри і звичаїв. 

Маючи харизму непомильності у вченні щодо правд віри чи моралі, Римський Понтифік укріпляє своїх братів у вірі (пор. Лк. 22, 31-32); пор. P. Vasyliv, Il magistero del Romano Pontefice ed il can. 597 § 1 CCEO, Roma 2012, 5-6.

[13] Пор. 1 Кор. 7, 1; 7, 25; 8,1; 12, 1; 16, 1; 16, 12.

[14] M. Pesce, L’apostolo di fronte alla crescita pneumatica dei Corinti (1 Cor 12-14). Tentativo di un’analisi storica della funzione apostolica, Carisma e Istituzione, Lo Spirito interroga i religiosi, Roma 1983, 51-90.

[15] Пор. W. Wołyniec, Duch Święty i Kościół w pełni Objawienia, Wrocław 2008, 139.

[16] Пор. Congregazione per la Dottrina della fede,  Lettera «Iuvenescit Ecclesia» ai vescovi della Chiesa Cattolica per la vita e la missione della Chiesa, Vaticano 2016, 3.  

[17]Costitutiones Apostolorum, Księga VIII, (O charyzmatach, święceniach i kanonach kościelnych), Kraków 2007, 215.

[18] Дивись також: Іс. 32, 15-17; 44, 3-5; 59, 21; Єз. 36, 25-27; 37, 1-14; 39, 29; Зах. 12, 10. В тексті Йоїл. 2, 28-29 читаємо: «І буде потому, виллю Я Духа Свого на кожне тіло, і пророкуватимуть ваші сини й ваші дочки, а вашим старим будуть снитися сни, юнаки ваші бачити будуть видіння. І також на рабів та невільниць за тих днів виллю Духа Свого»; пор. G. Rafiński, «Pawłowe pojęcie chryzmatów», Duch Odnowiciel. Communio 12, Poznań 1998, 300.

[19] Грецький термін «харизма» зустрічається 17 разів в Новому Заповіті, де один раз тільки поза «Corpus Paulinum», а саме в 1 Петр. 4, 10: «Служіть один одному, кожен тим даром, якого отримав, як доморядники всілякої Божої благодаті» (пор. Рим. 1, 11; 5, 15. 16; 6, 23; 11, 29; 12, 6; 1 Кор. 1, 7; 7, 7; 12, 4. 9. 28. 30. 31; 2 Кор. 1, 11; 1 Тим. 4, 14); пор. ibid.; T. Jelonek, Wprowadzenie do listów Pawłowych, Kraków 1998, 15.

[20] Німецький богослов Г. Кінг вважає кожного християнина харизматиком, що свідчить про присутність Святого Духа в кожному з нас; пор. H. Küng, «Charyzmatyczna struktura Kościoła», Concilium 1-10 (1965/1966), 281-293.

[21] Польський бібліст С. Вітек твердить, що харизми в аспекті індивідуальному, як надзвичайні дари не є конечні до спасіння; пор. S. Witek, Teologia życia wewnętrznego, Lublin 1986, 183.

[22] Найкращі опрацювання щодо біблійної пневматології та харитології: G. Rafiński, «Pawłowe pojęcie chryzmatów», Duch Odnowiciel. Communio 12, Poznań 1998, 300-331; G. Lorenc, «Nauka św. Pawła o charyzmatach», Warszawskie Studia Biblijne (red. J. Frankowski, B. Widła), Warszawa 1976, 265-296; A. Jankowski, Zarys pneumatologii Nowego Testamentu, Kraków 1982; E. Käsemann, «Amt und Gemeinde im Neuen Testament», Exegetische Verruche und Besinnungen, t. 1, Göttingen 1960, 109-134; S. Schatzmann, A Pauline Theology of Charismata, Peabody 1986; A. Vanhoye, I carismi nel Nuovo Testamento, Roma 1986; D. A. Аune, Prophecy in Early Christianity and the Ancient Mediterranean World, Grand Rapids 1983; D. Udoette, Prophecy and Tongues: A Pauline Theology of Charismata for Service in the Church [1 Cor 14], Roma 1993; G. Rafiński, «Rola charyzmatu prorockiego we wspólnocie Janowej (1 J 16, 12 15 i 1 J)», Studia Gdańskie, t. 8 (red. G. Gólski), Gdańsk 1992, 25-47.

[23] Найновіші дослідження щодо Послань св. ап. Павла знаходимо в: Dictionary of Paul and His Letters (red. G. F. Hawthorne, R. P. Martin, D. G. Reid), Leicester 1993, 114.

[24] Пор. A. Vanhoye, I carismi nel Nuovo Testamento, Roma 1986, 20-21; пор. F. Blass-A. Debrunner-F. Rehkopf, Gramatik des neutestamentlichen Griechisch, Göttingen, 1984, 87-88; пор. G. Rafiński, «Pawłowe pojęcie chryzmatów», Duch Odnowiciel. Communio 12, Poznań 1998, 302.

[25] В Рим. 5, 15 «Але не такий дар благодаті, як переступ» спроба механічного перекладу грецького терміну «charisma» як «харизма» не передала б бажаного автором протиставлення термінів «to paraptoma» та «to charisma».

[26] З огляду на багатозначність поняття «харизма» його часто перекладають як «духовний дар» (Рим. 1, 11), «дар благодаті» (Рим. 5, 15; 11, 29; 1 Кор. 1, 7; 12, 4), «благодать» (Рим. 5, 16; 6, 23; 1 Кор. 12, 9. 30), «дар» (Рим. 12, 6; 1 Кор. 12, 9. 28. 31), «харизма» (1 Тим. 4, 14; 2 Тим. 1, 6). Необхідно також термін «харизма» розуміти в значенні не тільки 1-2 Тим., але також в 1 Кор. 7, 7; 12, 4. 10. 31; Рим. 12, 6; пор. G. Rafiński, «Pawłowe pojęcie chryzmatów», Duch Odnowiciel. Communio 12, Poznań 1998, 302-303.

[27] Пор. G. Rafiński, «Pawłowe pojęcie chryzmatów», Duch Odnowiciel. Communio 12, Poznań 1998, 303; пор. R. Bultmann, Teologia del Nuovo Testamento, Brescia 1985, 152-162; пор. F. de la Calle, «La pneumatología paulina (Rm; 1 y 2 Cor; Gal; Fil; 1 y 2 Tes)», Estudios Trinitarios 9 (1975), 23-96; C. M. Martín, «Lo Spirito Santo nella vita del cristiano secondo S. Paolo», Credo in Spiritum Sanctus, II, Città del Vaticano 1983, 847-854; пор. B. Sesboüé, «L’Esprit Saint dans l’expérience de l’Apôtre», Spiritus 2 (1963), 115-128; пор. R. Spitz, La révélation progressive de l’Esprit Saint, Рaris 1976, 90-128.

[28] Пор. A. Dalbesio, Duch Święty, Kraków 2001, 24-25.

[29] Синонімічне трактування термінів: «charismata», «diakonia» та «energemata» має довгу традицію, яка сягає часів св. Івана Золотоустого. Дана концепція впливає на нове розуміння харизм. Згідно зі значенням терміну «diakonia» всі харизми повинні мати характер слугування. Відмінну позицію займає А. Янковський, який вважає, що «energemata» означає «діяння Бога в людині», які переважають природні сили, а термін «diakonia» виражає декотрі суспільні завдання, тривалі і виразно зазначені в Рим. 12, 7; Єф. 4, 12; термін «charismata» підкреслює дарчий характер цих благодатей.

Св. Тома Аквінський трактує терміни: «charismata», «diakonia» та «energemata», як «divisiones gratiarum … ministrationum … operationum» (STh. ІІ-ІІ q. 171-189).

Кожен з цих термінів визначає окрему категорію осіб.

1) Перша категорія стосується «благодатей даром даних» (… circa gratis gratis datas).

2) Друга категорія стосується відмежування контемплятивного життя та активного життя (наприклад, Марії та Марти).

3) Третя відноситься до різних урядів та станів. Ототожнення благодатей (gratis datas) та урядів не має сенсу в контексті думки св. Томи; пор. E. B. Allo, Saint Paul. Premiere Épître aux Corinthiens, Paris 1934, 323; пор. A. Jankowski, Zarys pneumatologii Nowego Testamentu, Kraków 1982, 77; пор. G. Rafiński, «Pawłowe pojęcie chryzmatów», Duch Odnowiciel. Communio 12, Poznań 1998, 303-304.

[30] В 1 Кор. 12, 4 св. ап. Павло стверджує: «Є різниця між дарами милости, Дух же той Самий». В 1 Кор. 12, 5-6 дає два приклади, які поглиблюють сенс тези, якими було вказано незаперечність термінів «відмінність» - «єдність». Для того св. ап. Павло пише: «Є й різниця між служіннями, та Господь той же Самий. Є різниця й між діями, але Бог той же Самий, що в усіх робить усе» (1 Кор. 12, 5-6). Подібну схему (теза та приклади) св. ап. Павло застосовує доволі часто: див. Гал. 3, 28; 1 Кор. 7, 17-24; 1 Кор. 9, 1-7; пор. G. Rafiński, «Pawłowe pojęcie chryzmatów», Duch Odnowiciel. Communio 12, Poznań 1998, 304.

[31] Пор. ibid.

[32] H. Küng, «Charyzmatyczna struktura Kościoła», Concilium 1-10 (1965/1966), 289.

[33] Пор. G. Rafiński, «Pawłowe pojęcie chryzmatów», Duch Odnowiciel. Communio 12, Poznań 1998, 304-305.

[34] Глава та Отець УГКЦ Блаженнійший Святослав Шевчук твердить, що «чеснота віри переображує розумову, вольову та чуттєву природи людської особи, робить її здатною пізнавати Істину, прагнути Добра та позбуватися наслідків гріха, робить здатною до морально доброго та справді християнського життя»; С. Шевчук, Життя у Христі. Моральна катехиза, Львів 2004, 49.

[35] Пор. ibid., 307-309.

[36] Метода першої реконструкції полягає у застосуванні трьох критеріїв:

а) найбільш певним джерелом пізнання першої фази є фрагменти Послань, в яких сам Апостол згадує про речі, які перед тим голосив адресатам Послань: див. 1 Сол. 3, 4; 4, 1 . 2; 4, 6; 5, 1-2; Гал. 5, 21;

б) другий критерій полягав у відділенні вступних формул: «(чи не) знаєте/знаємо що», в поєднанні з іншими критеріями, які полягають у пошуку інформації, поданої в Посланнях, в яких декілька разів повторюється формули;

в) третій критерій полягає у виділенні текстів, в яких св. ап. Павло корегує реакцію на своє перше навчання: див. 1 Кор. 6, 12; 10, 23; пор. M. Pesce, Le due fasi della predicazione di Paolo. Dall’evangelizzazione alla guida della comunità, Bologna 1994, 14-19.

[37] Апостольська діяльність св. Павла мала два етапи:

1) Перша починалася від євангелізації і закінчувалася заснуванням локальної Церкви та відходом Апостола. Це була фаза усного навчання.

2) Друга фаза полягала у веденні існуючих вже спільнот. Саме Послання св. ап. Павла належать до другого етапу; пор. G. Rafiński, «Pawłowe pojęcie chryzmatów», Duch Odnowiciel. Communio 12, Poznań 1998, 309.

[38] «Ми» в 1 Сол. 4, 15 означає тих, які дочекаються Парусії живими. Це твердження написане в літературній пророчій формі. Це не означає, що Парусія наступить ще за його життя (в 1 Сол. 5, 2 Апостол Народів чітко говорить: «Бо самі ви докладно те знаєте, що прийде день Господній так, як злодій вночі»). Написавши Перше Послання до Солунян, св. ап. Павло мав надію на швидке сповнення Парусії, коли Господь прийде судити світ, проте ця надія не набрала характеру потвердження (пор. J. Stępień, Listy do Tesaloniczan i Pasterskie. Wstęp-przekład z oryginału-koentarz, Poznań-Warszawa 1979, 260–261).

Характерною рисою терміну «пророцтво» як літературного жанру є те, що майбутнє є пунктом для заохочення бути добрими християнами, скероване в т.ч. і до людей сучасних пророкові. Тому, хоча пророк промовляє в імені тих, кого Парусія застане при житті, проте текстуально – це промова і до його сучасників; пор. K. Romaniuk, Nowy Testament bez problemów, Warszawa 1983, 186.

[39] Пор. G. Rafiński, «Pawłowe pojęcie chryzmatów», Duch Odnowiciel. Communio 12, Poznań 1998, 310-311.

[40] Можна з впевненістю підкреслити, що Послання до Галатів та до Солунян не говорять всього про середовища адресатів Послань. Нас цікавить думка св. ап. Павла щодо харизм, а не їх прояв та присутність в цих спільнотах. Саме тому, згідно з прийнятою нами методологією, нашу увагу зосередимо не на харизмах, а на розумінні «харизм» св. ап. Павлом; пор. ibid., 311-312.

[41] Пор. G. L. Müller, Dogmatica cattolica. Per lo studio e la prassi della teologia, Cinisello Balsamo 1999, 588.

[42] Пор. ibid., 312.

[43] Пор. Benedetto XVI, Paolo l’apostolo delle genti, Vaticano 2008, 39.

[44] Структура 1 Кор. 12, 4-11 є наступною:

вірш 4: «Є різниця між дарами милости, Дух же той Самий»;

вірш 7: «І кожному дається виявлення Духа на користь»;

вірші 8-10: «Одному бо Духом дається слово мудрості, а другому слово знання тим же Духом, а іншому віра тим же Духом, а іншому дари вздоровлення тим же Духом, а іншому роблення чуд, а іншому пророкування, а іншому розпізнавання духів, а тому різні мови, а іншому вияснення мов» (поданий перелік харизм);

вірш 11: «А все оце чинить один і той Самий Дух, уділяючи кожному осібно, як Він хоче»; пор. G. Rafiński, «Pawłowe pojęcie chryzmatów», Duch Odnowiciel. Communio 12, Poznań 1998, 312-313.

[45] Термін «емпіричний» запозичений з визначення харизмів і сформульований польським богословом А. Янковським; пор. A. Jankowski, Zarys pneumatologii Nowego Testamentu, Kraków 1982, 76; пор. F. Mussner, Der Galaterbrief, Freiburg-Basel-Wien 1988, 268-274.

[46] В 1 Кор. 14, 3-4 св. ап. Павло навчає: «А хто пророкує, той людям говорить на збудування, і на умовлення, і на розраду. Як говорить хто чужою мовою, той будує тільки самого себе, а хто пророкує, той Церкву будує». Також глосолалія є описана як харизма, якою обдарований сам Апостол. В 1 Кор. 12, 7 св. ап. Павло акцентує на диференціації між особистою придатністю та суспільною харизмою, проте у світлі 1 Кор. 13 – між аспектом дару та любов’ю як причиною доцільності. Для св. ап. Павла «харизми» не є ідентичні зі «служінням», про яке згадується в 1 Кор. 12, 4. «Служіння» є завжди скероване на суспільну користь, на відміну від харизм; пор. G. Rafiński, «Pawłowe pojęcie chryzmatów», Duch Odnowiciel. Communio 12, Poznań 1998, 314.

[47] «Користь» від харизм пов’язана з (беручи до уваги всі дані, які містяться у всіх Посланнях св. ап. Павла) наступними аспектами життя Церкви:

1) будування Церкви і керування нею (апостольство – це «харизма, яка уділяється через накладання рук»);

2) керування спільнотою та надання їй трансцендентальних скерувань (пророкування), катехитичні науки перед Святим Таїнством Хрещення та Свята Літургія (учителі, які мають слово мудрості та здібність пізнання);

3) вірогідність місійної праці (віра, як дар зцілення і дар чинити чуда);

4) видима Літургія зі сторони участі людини чи всієї спільноти («дар мов», «дар вияснення мов» і «дар розпізнавання духів»);

5) організація життя спільноти («керування», «допомога», «дияконське служіння», «навернення», «роздавання милостині», «вчинки милосердя»);

6) відкритість на Царство Боже («целібат», тобто безженність задля служіння спільноті і Царства Божого),

7) віддалення небезпеки розпусти і участь в любові подібної до тієї, якою Христос обдарував Церкву (подружжя); пор. ibid.

[48] Пор. ibid., 315; пор. A. Paciorek, Paweł Apostoł – Pisma, I, Tarnów 1997, 23-26.

[49] Пор. G. Rafiński, «Pawłowe pojęcie chryzmatów», Duch Odnowiciel. Communio 12, Poznań 1998, 316.

[50] Пор. ibid., 316-317; пор. M. J. Scheeben, La meraviglie della grazia divina, Città del Vaticano 2008, 13.

[51] Не йде мова виключно про целібат як характерну рису життя св. ап. Павла. Існує традиція, яка говорить про те, що св. ап. Павло був одружений (про це говорить св. Климент Олександрійський, «Stromata III, 51-52», цитований Євсевієм в його творі «Історія Церкви ІІІ, 30, 1»; також Оріген повертається в своєму «Коментар до Послання до Римлян» до гіпотези подружжя Павла), хоч в період апостольського діяння він був вільним (немає свідчень про те, що йому товаришувала дружина). Твердження: «Бо хочу, щоб усі чоловіки були, як і я» (1 Кор. 7, 7) може мати відношення не стільки до целібату, скільки до стану сепарації, або буття вдівцем. В 1 Кор. 9, 5 св. ап. Павло підкреслює винятковість свого стану: «Чи ми права не маємо водити з собою сестру, дружину, як і інші апостоли, і Господні брати, і Кифа?»; пор. R. Fabris, Per leggere Paolo, Roma 1993, 21-23.

Традиція Латинської Церкви говорить про те, що св. ап. Павло все своє життя був неодруженим, посилаючись на текст Дії 18, 5: «А Павло, перебувши доволі ще днів, попрощався з братами, і поплинув у Сирію, і з ним Прискилла й Акила; він у Кенхреях обстриг собі голову, бо обітницю дав був». Згідно із Західною Традицією римо-католицькі священики до Другого Ватиканського Собору мали обов’язок вистригати тонзуру (волосся на маківці голови) на знак дотримання целібату.

[52] Сьомий розділ Першого Послання до Коринтян є відповіддю на питання, які містяться в деякому листі коринтян до св. ап. Павла (див. 1 Кор. 7, 1). 1 Кор. 7 становить відповідь на крайню аскетичну тенденцію, присутню в молодій Церкві Коринту. Деякі перші християни ставили під сумнів вартість подружжя і вважали, що дівицтво (вільний стан) є найвластивішим станом для «пневматика»; пор. G. Rafiński, «Pawłowe pojęcie chryzmatów», Duch Odnowiciel. Communio 12, Poznań 1998, 317; пор. M. J. Scheeben, La meraviglie della grazia divina, Città del Vaticano 2008, 87.

[53] «Іншим же я говорю, не Господь: коли який брат має дружину невіруючу, і згідна вона жити з ним, нехай він не лишає її. І жінка, як має чоловіка невіруючого, а той згоден жити з нею, нехай не лишає його. Чоловік бо невіруючий освячується в дружині, а дружина невіруюча освячується в чоловікові. А інакше нечисті були б ваші діти, тепер же святі. А як хоче невіруючий розлучитися, хай розлучиться, не неволиться брат чи сестра в такім разі, бо покликав нас Бог до миру. Звідки знаєш ти, дружино, чи не спасеш чоловіка? Або звідки знаєш, чоловіче, чи не спасеш дружини?» (1 Кор. 7, 12-16).

[54] «А про що ви писали мені, то добре було б чоловікові не дотикатися жінки. Але щоб уникнути розпусти, нехай кожен муж має дружину свою, і кожна жінка хай має свого чоловіка. Нехай віддає чоловік своїй дружині потрібну любов, так же само й чоловікові дружина. Дружина не володіє над тілом своїм, але чоловік; так же само й чоловік не володіє над тілом своїм, але дружина. Не вхиляйтесь одне від одного, хібащо дочасно за згодою, щоб бути в пості та молитві, та й сходьтеся знову докупи, щоб вас сатана не спокушував вашим нестриманням. А це говорю вам як раду, а не як наказа. Бо хочу, щоб усі чоловіки були, як і я; але кожен має від Бога свій дар, один так, інший так» (1 Кор. 7, 1-7).

[55] «А як думає хто про дівчину свою, що соромно, як вона переросте, і так мала б лишатись, нехай робить, що хоче, не згрішить: нехай заміж виходять. А хто в серці своїм стоїть міцно, не має конечности, владу ж має над своєю волею, і це постановив він у серці своєму берегти свою дівчину, той робить добре. Тому й той, хто віддає свою дівчину заміж, добре робить, а хто не віддає робить краще» (1 Кор. 7, 36-38).

[56] Пор. A. Jankowski, Zarys pneumatologii Nowego Testamentu, Kraków 1982, 76; пор. K. H. Schelkle, Teologie des NТ, Düsseldorf 1976, IV/2, 46.

[57] Пор. I de la Potterie, “Wiara w Pismach Janowych”, Verbum vitae 5(2004), 107-115; пор. M. S. Wróbel, “‘Żydzi’, którzy uwierzyli Jezusowi”, Verbum vitae 5(2004), 117-126.

[58] До такого висновку провадять нас тексти, в яких йде мова про подібну функцію вчення. В 1 Кор. 12, 28 виступають: апостоли, пророки, учителі. В Мт. 23, 34 немає мови про апостолів, але говориться про пророків, а за ними йдуть «мудреці та учителі». Характеристику останніх зустрічаємо в Мт. 13, 52; пор. G. Rafiński, «Pawłowe pojęcie chryzmatów», Duch Odnowiciel. Communio 12, Poznań 1998, 319.

[59] «А я хочу, щоб ви безклопітні були. Неодружений про речі Господні клопочеться, як догодити Господеві, а одружений про речі життєві клопочеться, як догодити своїй дружині, і він поділений. Незаміжня ж жінка та дівчина про речі Господні клопочеться, щоб бути святою ті тілом, і духом. А заміжня про речі життєві клопочеться, як догодити чоловікові. А це я кажу вам самим на пожиток, а не щоб сильце вам накинути, але щоб пристойно й горливо держались ви Господа» (1 Кор. 7, 32-35).

[60] Пор. G. Rafiński, «Pawłowe pojęcie chryzmatów», Duch Odnowiciel. Communio 12, Poznań 1998, 320.

[61] Пор. ibid., 321.

[62] Пор. ibid., 322.

[63] «Дякую Богові моєму, розмовляю я мовами більше всіх вас» (1 Кор. 14, 18).

[64] «Так само ж і Дух допомагає нам у наших немочах; бо ми не знаємо, про що маємо молитись, як належить, але Сам Дух заступається за нас невимовними зідханнями» (Рим. 8, 26).

[65] «Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу, і не стосуйтесь до віку цього, але перемініться відновою вашого розуму, щоб пізнати вам, що то є воля Божа, добро, приємність та досконалість» (Рим. 12, 1-2).

[66] Пор. G. Rafiński, «Pawłowe pojęcie chryzmatów», Duch Odnowiciel. Communio 12, Poznań 1998, 323-324.

[67] Пор. ibid., 324-325.

[68] В Филип. 2, 25 є згадка про Епафродита як апостола (посланця) св. ап. Павла. В Филип. 3, 8 йдеться про пізнання Ісуса Христа; пор. ibid., 326.

[69] Відсутність терміну «харизма» в Церквах, тобто в середовищах, в яких не євангелізував сам св. ап. Павло, може стати істотною для пошуку ґенези терміну «харизмів». Цей факт дозволяє домислитись, що творцем цього терміну був сам св. Павло. Цю думку підтверджує 1 Кор. 12-14, де взаємозамінним коринфському терміну «pneumatika» Апостол пропонує термін «charismata»; пор. ibid., 326.

[70] Пор. ibid., 326.

[71] Пор. A. Jankowski, Zarys pneumatologii Nowego Testamentu, Kraków 1982, 78.

[72] R. A. Wild, «The Pastoral Letters», The New Jerome Biblical Commentary (red. R. E. Brown, J. A. Fitzmyer, R. E. Murphy), London 1990, 898.

[73] Пор. ibid., 900.

[74] Про «апостольське приємство» читаємо в Ді. 14, 23; 20, 17, 20, 28; O. Culmann, Cristo e il tempo, Bologna 1980, LVII.

[75] G. Rafiński, «Pawłowe pojęcie chryzmatów», Duch Odnowiciel. Communio 12, Poznań 1998, 328.

[76] Пор. P. Vasyliv, Il magistero del Romano Pontefice ed il can. 597§ 1 CCEO, Roma 2012, 141.

[77] Пор. ibid., 330-331.

[78] Пор. M. J. Scheeben, La meraviglie della grazia divina, Città del Vaticano 2008, 148.



Создан 14 сен 2016



Copyright © 13. 07. 2016-2017. Безкоштовний каталог сайтів